Мені завжди здавалося, що я живу для своєї сім’ї, що все, що я роблю — для них. Після того, як наша донька з’явилася на світ, ми з Миколою вирішили, що хочемо дати їй усе найкраще, забезпечити їй майбутнє, в якому вона не буде знати бідності й потреби. Микола ж, був завжди слабкий на здоров’я. Ми прожили разом стільки років, що вже не уявляли життя без нього. І коли він захворів, я не задумувалася, що доведеться кинути все і поїхати працювати до Італії. Я вирушила, залишивши рідний дім, свою країну, нашу доньку задля того, щоб забезпечити його лікування.
Працювала не покладаючи рук, забувала про сон, їжу, щоб тільки вислати достатньо грошей.
“Тримайся, любий, скоро я повернуся і ми знову будемо разом”, — писала я йому у листах, дзвонила щоразу, коли випадала нагода. Віра, моя донечка, теж телефонувала мені й розказувала, як вдома справи.
“Як ти там, мамо? Все добре, не хвилюйся”, — запевняла вона. Думала, що моя донька — моя гордість, моя підтримка.
Аж ось, повернулася я додому, а там зовсім інша реальність. Микола зустрів мене з усмішкою, нібито щасливий, але в очах… та я й сама не знаю, як це пояснити, але було щось таке, що не давало мені спокою. Спочатку вирішила, що це лише страх і ревнощі через довгу розлуку. Але незабаром виявилося, що це були не порожні здогадки.
Одного вечора, коли ми з Вірою залишилися на кухні, я обережно запитала:
— Доню, ти ж знаєш, що можеш мені довірити будь-що?
Вона зніяковіло опустила очі й усміхнулася:
— Мамо, ти чого це так раптово? Усе добре.
Щось було не так. І одного дня, зізнаюся, сама не знаю, чому, але взяла його телефон, коли він вийшов з квартири. Я не хотіла цього робити, але щось у серці мене підштовхувало до цього. І там я знайшла все — повідомлення від дівулі, щось типу “Скучаю, коли зустрінемося?” Його відверті слова про те, як йому не вистачає “тепла”, доки я, як клята, працювала десь далеко.
Я сиділа, наче громом вражена. Але не могла прийти до тями. Як так? Він, мій чоловік, мій Микола, якого я так берегла, якого підняла на ноги, якого забезпечувала? Та чи ж він у своєму розумі? Я шукала його, щоб висловити все в очі, але він наче у повітрі розчинився. Тільки Віра була вдома.
— Віро, — звернулася я до доньки тремтячим голосом, — ти знала про це? Ти знала, що твій батько мені зраджує?
Вона мовчала. Я дивилася на неї й бачила, як її обличчя покрилося червоним рум’янцем, але слова, які вона вимовила, вразили мене ще більше, ніж сама зрада:
— А що, мам? Батько ж не розлучається з тобою. Я хочу, щоб він був щасливий. І взагалі, розбирайтеся самі. Це не моя справа — розповідати тобі все.
Я не могла повірити своїм вухам. Це була моя донька? Моя кров і душа? Чому вона так сказала? Я намагалася стримати сльози, але серце було наче затоптане. Мені зрадили двоє найближчих мені людей.
— Віро, як ти могла? Чи я хоч коли-небудь змушувала тебе стати між мною і батьком? Чому ти не сказала мені правду? — ніяк не могла я заспокоїтись.
Вона байдуже знизала плечима:
— Мамо, я хочу, щоб усе було мирно. Я не винна у тому, що ви не можете розібратися між собою.
У ті секунди я зрозуміла, що втрачаю найголовніше в житті — віру у свою сім’ю. Мій чоловік, якому я довірила своє життя, зрадив мене, а моя донька… та, якій я життя подарувала, покривала його.
Звісно, я подала на розлучення. Вони, обоє, наче навіть не здивувалися. Микола почав виправдовуватися, казав, що це просто “захоплення,” нічого серйозного. Але як мені повірити у це? Де був мій спокій, коли я працювала ночами, де були його запевнення в любові тоді, коли я витрачала на нього кожну зароблену копійку? Я мовчки підписала документи на розлучення і відправила їх до суду.
Але що робити з донькою? Це питання мучило мене найбільше. Я не могла просто так порвати з нею стосунки, навіть попри її вчинки, які так зачепили мене. Спершу, коли все було свіжим, я намагалася з нею не спілкуватися. Відчувала, що не зможу пробачити її так швидко.
Минуло кілька місяців, і якось вона сама прийшла до мене. Постукала у двері й тихо сказала:
— Мамо, пробач мені.
Я з подивом глянула на неї:
— Пробачити? Віро, а чи ти усвідомлюєш, за що просиш пробачення?
Вона опустила голову, почала плутано щось говорити про те, що їй важко було, що вона боялася, як я відреагую, що вона хотіла уникнути сварок.
— Ти не розумієш, Віро, що мені болить не те, що ти покрила його, а те, що ти обрала його щастя понад усе, навіть понад правду, яку мала сказати мені. Ти моя донька, Віро, і я тебе люблю. Але цього я не зможу забути ніколи.
Вона знову просила пробачення, але я вже нічого не чула. Чоловіку зраду я ніяк не могла пробачити. Особливо було важко розуміти, що він щасливий зі своєю новою жінкою. А я так і залишилася самотня. Мені важко пробачити дочці, яка приховувала від мене правду, але вона єдина, хто у мене залишився з рідних. Можливо, потрібен час, щоб я змогла їй пробачити й наші стосунки знов налагодилися.