fbpx
Дозвілля
Щастя Соломії: тільки коли сивина торкнулася скронь прийшла сестра прощення просити

Старенька хатина баби Соломії потопала у розкішному морі квітучого царства. Яких тільки квітів тут не було! Та над усім цим панували мальви: білі, рожеві, лілові, червоні, вишневі, темні-темні, майже чорні – звичайні й махрові неймовірної краси квіти, що стрімко злітали тонкостанними стеблами вгору, торкаючись, здавалось, блакиті небесного полотна.

Господиня цього багатства з ранку й до вечора тупцяла навколо хати, наводячи лад на й без того впорядкованому подвір’ї. А ввечері, коли сонце поволі котилось золотим окрайцем до горизонту, сідала на стареньку лавочку біля літньої кухні й тихо усміхалась, споглядаючи неповторну красу, виплекану власними руками.

Соломія із квітами навіть розмовляла, наче з дітьми малими. Встане удосвіта, попросить у Господа благословення прожити день до вечора, сипне десятку курочок зозулястих жменю зерна та й поспішає на город. А там усе росте-зеленіє, сили набирається. Порядок навколо – жодної бур’янини не знайдеш. І всюди – квіти: і поміж городиною, і попід хатою. Глянеш здалеку – дім, наче у віночку, аж співає!

Любить й співати Соломія. Гарний голос має, чистий, мов кришталь. Навіть вісім десятків літ, відкроюваних нелегким життєвим шляхом, не’зіпсували силу й чистоту того чарівного голосу. Знає Соломія силу-силенну пісень! А ще любить розповідати казки, оповідання та вірші, і сусідські дітлахи щодня прибігають до старенької, аби годинами слухати цікаві розповіді. Соломія у такі моменти – найщасливіша у цілім світі! Кожна пара дитячих очей сяє нерозтраченою любов’ю у її серці…

Колись вона жила в щасливій веселій родині. І Соломія, і молодша сестричка Неля зростали в любові та щирості, були дуже дружними і водночас такими різними: Соломія – білява, із сірими великими очима, висока й струнка, а Неля пишалась розкішною темною косою, карими очима, була невисока й худенька, наче стеблинка. Старша мала тиху й лагідну вдачу, а молодша – запальний «колючий» характер.

Коли обидві стали на порі – хлопці вервечкою ходили за красунями. Того літа до них у село переїхала родина. Мали приїжджі дорослого сина – Михайла. Соломія, коли вперше його побачила – високого, ясноокого, з хвилястим золотавим чубом, хвацько зачесаним набік, – мало не зомліла. У самісіньке серце впала жариною його усмішка й проникливий погляд. Покохала щиро. Та й Михайлові не була байдужою. Стали зустрічатись.

– Вийдеш за мене? – спитав одного вечора.

– Вийду! – озвалась щасливим відлунням.

Читайте також: Ох, а батько слів не добирав: один день з пoлoгoвого зустрічав жінку і кoханку

Жовтень м’яко шурхотів золотавим листям, вабив зір розмаїттям жовтогарячих та багряних барв. Соломія у супроводі подруг виходила стрічати Михайла. Білосніжна сукня легко спадала до землі і пливла, мов лебідка, у золоті осені. Ронила калина жар достиглих ягід додолу, з трепетом вглядаючись у неймовірну вроду нареченої.

Весілля шуміло й гуляло. Щасливі батьки не могли намилуватись молодятами. І лише Неля сиділа бліда, зсутулена й згоpьована, неначе молода вдoва. Раз по раз тулила до обличчя хустинку й скупо усміхалась, аби думали гості, що плаче від радості за щасливу сестринську долю. Якби ж вони знали!.. Якби Соломія знала, що й вона любить Михайла, що сниться їй щоночі, що марить ним…

Молоде подружжя після весілля оселилось неподалік у невеличкій хатині, яку одразу ж придбали після одруження. Соломія обсадила весь двір квітами, і звеселіла оселя, красою пишаючись. Жили вони з Михайлом душа в душу. Єдина прикрість – не давав Бог їм діток. Збігло за обрій уже кілька літ, а їхня оселя так і не наповнилась дитячим сміхом…

Неля тішилась. Не раз навіть дорікала сестрі:

– Чому не наpодиш йому дитину? До лікарів зверталась? Полікуватися тобі треба, бо недовго терпітиме Михайло поруч себе хвоpу жінку. Он скільки в нас здорових дівчат і молодиць… Гляди, бо не втримаєш чоловіка…

Пекли образою й зневагою слова сестри. Не раз плакала Соломія, не розуміючи, чому Неля кипить гнівом… Врешті зважилась і поїхала в райцентр на обстеження.

Після ретельного огляду, аналізів і висновків лікар запевнив:

– Проблема не лише у вас, треба і чоловіка обстежити.

А Михайло, коли сказала йому про це, як відpубав:

– Якщо ти хвopа, то лікуйся. А я здоровий.

На тому розмова й скінчилась. А згодом селом поповзли недобрі чутки: Михайло зpaджує Соломії. Спочатку не вірила. Жінки не раз казали:

– Соломіє, відкрий очі! Він гуляє.

– Не помічала, – тихо відказувала.

Та одного разу застала благовірного у подружньому лiжку із сестрою.

– Нелю! – вигукнула самим болем.

– Чого тобі треба? Чого ти приперлась? Усе життя полaмaла Михайлові! Вчепилась за нього реп’яхом. Навіть дітей наpoдити не здатна. Що ти за жінка?! Кaлiка нещасна, – аж захлиналась люттю сестра, наступаючи на Соломію.

Сopoміцько oгoлeне тiло Нелі засліплювало красою. В одну мить Соломія збагнула, що життя з Михайлом уже не буде…

Сестра із її колишнім чоловіком виїхали із села. Залишилась Соломія у чотирьох стінах одна. Знаходила втіху в роботі й піснях, у квітах, що з весни до осені вирували, наче море, навколо хати…

Минули довгі роки. Одного погожого осіннього дня до оселі Соломії постукали. Відчинила двері -на порозі стояла посивіла, змарніла жінка. У ледь вловимих знайомих рисах обличчя упізнала Нелю. Довго стояли одна навпроти іншої і мовчали. Раптом Неля впала навколішки, заридала й надривним голосом прохрипіла:

– Пробач, сестро! Заради Бога – пробач! Я так завинила перед тобою! Весь вік свій гріх покутую.

– Що ти?! Встань. Не треба, Нелю! – Соломія намагалась підвести сестру.

Опісля вони аж до самісінького вечора говорили.

– Я важко хвopа. Недовго залишилось ряст топтати. Проситиму тебе доглянути Михайла. Після iнcульту він майже не ходить. Хто ж за ним дивитиметься, як мене не стане?!

– А син?

– У нього – своя сім’я. Вже чотири роки навіть носа не показує. Доки Михайло був здоровий – господарство велике мали, гроші водились, синові все віддавали. А як захворів – усе пішло на його лікування. Тож син з невісткою перестали навідуватись, шукають відмовки, аби не їхати. А тут ще й зі мною така бiда…

У очах Нелі застигли сльози, і душа Соломії відтанула, зм’якла. Вони все-таки сестри, одна плoть і кpoв…

Так і доглянула до смepті обох – і сестру, і колишнього чоловіка. Сама й пoxoрон робила. Діти тільки вінок привезли, зронили кілька сльозин і поїхали. Навіть не глянули в бік Соломії, не спитали, чи грішми треба допомогти…

З року в рік засіває Соломія усе навколо квітами. І линуть з її двору неймовірно гарні пісні про кохання, про жіночу долю, про щастя й радість, яких так небагато мала в житті. Вслухаються у ту чарівну мелодію високі мальви, похитують у задумі голівками у такт мінорним нотам. А під парканом бавиться юрба дітлахів – щирі світочі радості старої Соломії.

– А ходіть-но сюди, мої ластів’ята! – гукає до них із порогу своєї хатини.

Біжать із вистрибом, бо в руках Соломії щедро духмяніють щойно спечені пухкі пиріжки. І горнуться до неї чужі дітки, зазирають в очі. Щасливо сміється старенька, тулить до себе малих і припрошує:

– Їжте, діточки. Не цурайтесь. Для вас старалась…

Ірина ЯСІНСЬКА, видання ye.ua

Реклама

Related Post

facebook