fbpx
Події
Ох, а батько слів не добирав: один день з пoлoгoвого зустрічав жінку і кoханку

Скільки Ігор на неї не витріщався, та так і не зміг віднайти у цій доглянутій вишуканій жінці бодай щось від колишнього дівчиська. Замість неслухняних довгих кучериків – стильна зачіска. Колір волосся зовсім інший. І очі. Тепер вони не пускають бісики, а випромінюють впевненість і спокій. Ігор уже годину підглядав за Мариною, боячись зустрітися з нею поглядом, пише Марта Димидівська, Вісник.К.

Двадцять років тому осінь була надзвичайно теплою. Яскраво-жовте листя монотонно шурхотіло під ногами. І скрізь цвіли хризантеми. Білі, рожеві, фіолетові – від їхнього розмаїття голова йшла обертом. Жіночки продавали їх просто на тротуарах міста. Біля зупинки Ігор побачив симпатичну дівчину з букетиком дрібних білих хризантем. Вона смішно мружила свого кирпатого носика і притуляла до лиця руку, ніби відганяючи нечемні промінчики.

– Скільки коштують ваші квіти? – запитав Ігор перше, що прийшло у голову.

– Та я їх не продаю, – весело усміхнулася дівчина. У цей момент під’їхав автобус, і незнайомка, притиснувши хризантеми до грудей, пішла до його дверей.

Ігор гарячково шукав привід, аби її зупинити.

– Зачекайте! – торкнувся її руки. – Автобус переповнений. Що буде з вашими квітами? А у мене он там машина припаркована. Давайте підвезу.

Дівчина лише на мить затрималася:

– Ні-ні… Не треба, – тільки й встигла сказати. Двері автобуса зачинилися майже перед її носом. Наступний буде тільки через годину. Вона подивилися на гарного парубка, який привітно їй усміхався, і погодилася. Незнайомку звали Мариною.

Їхні побачення зажди призначав Ігор. Молодий чоловік казав, що часто їздить у відрядження. Марина ж не заперечувала, бо дуже його любила. Їй так хотілося познайомити Ігоря з батьками, тіткою, та коханий тільки віджартовувався: «Встигнемо ще породичатися». Єдиний раз дівчина не на жарт образилася, коли хлопець пообіцяв і не прийшов зустрічати з нею Новий рік.

– Та на роботі з хлопцями випив зайвого і проспав. Вибач, сонечко, – став виправдовуватися Ігор. І вона вибачила.

Читайте також: “Мамо, заховайте ту страшну картату сумку. Таких вже ніхто не носить”: донька зреклася мене тільки тому, що я мало заробляла

А навесні вона радісно повідомила:

– У нас буде дитинка.

Не помітила, як тінь невдоволення промайнула на його обличчі. Чоловік одразу ж опанував себе, пригорнув дівчину.

– Мариночко, сонечко, нам доведеться ненадовго розлучитися. Посилають у далеке і довге відрядження. Зідзвонимося.

Він поцілував її у щоку, сів у свої «Жигулі» і поїхав. «Добре, що я живу в іншому районі міста і нічого їй про себе не розповідав», – полегшено зітхнув.

А Марина чекала його дзвінка. Спершу вона навіть думки не допускала, що Ігор міг її просто покинути. З осені їй треба було виходити на роботу у дитячий садок в рідному селі. А до вересня є ще якийсь час, поживе у тітки Ганни. Дивись, й Ігор дасть про себе знати. Минуло три місяці, і Марині довелося розповісти мамі про свою вaгiтнicть.

Cкaндaл був грандіозний. Батько кpичав на неї, не добираючи слів.

– Xвoйдa городська! Ти про сестру подумала, перш ніж нам у подолі принести? Як тепер людям в очі дивитися?! І бачиш-но, яке cтepво, сказала нам, коли вже не можна пoзбyтися цього виppoдка! Збирай свої монатки і йди тепер куди хочеш, щоб мої очі тебе не бачили!

Того ж вечора Марина стояла зі своїми скромними пожитками перед дверима тітчиної квартири.

– Ти головне не переживай і дурного в голову не бери. Не все так погано, дів­чинко, – ніжно гладила вона племінницю по голові. – У тебе є я, а скоро з’явиться і маленький. Нічого, ми впораємося. Це така радість – дитинка!

Марина наpoдила хлопчика, сина. Як тільки взяла на руки, прошепотіла: «Стасик, Станіслав Ігорович – як князь!» Її сусідка по палаті Оля у той же день наpoдила дівчинку.

З дверей пoлoгoвого будинку вони вийшли майже одночасно. Марину зустрічала тітка. Поруч з таксі стояла ще одна автівка. Молода жінка її одразу впізнала. А біля неї… Ігор з великим букетом троянд. У Марини ноги підкосилися. «Як він дізнався? Значить, не покинув мене?» – одна за одною промайнули думки. І тут їхні погляди зустрілися. У нього він був розгублено-переляканий. Він миттю відвів очі і рушив назустріч… Олі.

– Привіт, мої дівчатка, – ніжно промовив, намагаючись не дивитися на Марину і на згорток у її руках, перев’язаний голубою стрічкою.

Марина вже давно живе у столиці. Закінчила престижний вуз, вийшла заміж за старшого від неї майже на двадцять літ професора. Той душі не чув у жінці і всім сеpцем полюбив її сина Стасика – своїх дітей у нього не було. Допоміг Марині захистити дисертацію, влаштуватися у Міністерстві освіти. Її прислали у колись таке рідне місто з інспекцією у місцевий технікум.

Вона не те що побачила, відчула на собі Ігорів погляд. Крадькома, так, щоб той не помітив, оглянула його. Постарів і став якимсь потріпаним. Погляд у нього, як у побuтої собаки. А він дуже хотів, та все не наважувався до неї підійти, поговорити! Хоча про що? Дружина виставила його за двері через любoвні походеньки. Донька вічно дорікає, що поміняв її та матір на якісь «чужі спідниці». А впливовий тесть постарався, щоб його кар’єра пішла пpахом. Тепер він звичайний викладач у технікумі. Перспектив – нуль. Тут Ігор помітив, як Марина рушила до дверей. Ноги самі понесли назустріч.

– Радий тебе… вас, Марино… е-е-е… – почав першим.

– Дякую, Ігоре. Можна просто Марина.

– А як… наш… син?

– Мій син? Чудово. Він зараз зі своїм татком.

– Може б, ми по горнятку кави випили? – запропонував Ігор.

– Дякую, але я каву з рідними люблю пити.

– А я от сам… Марино. Я шкодую, що тоді так…

– Не треба, Ігоре. Що було, того не вернеш. Мене чекають вдома.

Related Post

facebook