У сім’ї справжня драма: донька пішла з другого курсу університету та не пояснила причин. Коротко сказала: “Не хочу, набридло”.
Розмова відбулася на кухні. Донька вибрала момент, коли сім’я закінчила обід і повідомила. Мабуть, щоби домашні апетит не втратили.
Мама спочатку сварилася, потім заплакала. Батько після довгого мовчання сказав: «Стільки грошей вклали, а вона невдячністю відплатила».
Донька пішла до себе, закрилася.
Мама прийшла, театрально опустилася на коліна, як перед іконою, благально дивилася: «Доню, пожалій мене».
Донька взяла маму за руки: “Мамо, припини комедію”.
Після цього був другий рауд: «Я виходжу заміж».
Мама впала на підлогу, смикалася, ніби погано їй. Донька бігом по воду, і батька покликала.
Підняв батько матір, поклав на диван. Бризнули воду в обличчя, і сказала мама, що зараз Богу душу віддасть.
Так до вечора продовжувалося, Рита не витримала і пішла. Повернулася пізно, коли батьки спати зібралися.
Цього сумного дня розмов не було.
Зранку всі мовчали. Батьки поснідали та пішли на роботу. Донька теж кудись зібралася.
Увечері з’явилося підкріплення: мама викликала старшу заміжню дочку – Людмилу.
Утрьох Риту переконували. Люда обрала м’яку тактику: «Рито, одне одному не заважає. Виходь заміж, тільки навчання не кидай. Зрозумій, що жінці потрібна незалежність, а чоловіки бувають різними. У мене, ти знаєш, другий шлюб. А якби не було диплома, що б я робила? Подумай, будь ласка, не гарячкуй».
Бувають ситуації, коли умовляння марні.
Рита заміж збиралася, додому приходила ночувати, днями десь пропадала, з нареченим знайомити не хотіла. І мама за цей час чимало сліз пролила.
Минуло місяці зо два. Якось увечері Рита прийшла додому, обличчя бліде. Зачинила двері до своєї кімнати, і мама з батьком почули плач.
Кинулися до неї, лежить донька на дивані та сльози ллє.
Мама взяла за плечі. Підняла доня заплакане обличчя і вигукнула: «Він мене покинув, сказав, що з коханою дівчиною помирився»!
Не спали майже до ранку. Який сон, коли таке лихо?
За кілька днів Рита трохи заспокоїлася, і в сім’ї відбулася сімейна нарада.
Мати відкрила засідання: «Чого ти досягла? Ми тобі говорили, ми тебе попереджали, а ти вперлася. Ні університету, ні хлопця – скрізь нулики. Де голова була?
Батько продовжив: «І як тепер називається цей твій обранець. Ти могла через нього своє життя зламати. Тобі треба наступного року поновитися в університеті, годі вдома сидіти».
Люда запитала: Ти взяла в деканаті академічну довідку? Це дуже важливий документ. Сходи та поговори з деканом, що відновитися хочеш».
І за кожним висловлюванням ховалося осуд: ми розумні та досвідчені, а ти маленька і наївна.
І було відчуття, що вони радіють своїй правоті та завбачливості.
Рита сиділа спокійно, наче все одно. Видавила: «Не лізьте в моє життя».
І тоді батько не витримав. Грізно підвівся: «Сидіти на нашій шиї не дозволю».
Рита спокійно відповіла, що не збирається їсти його хліба. І пішла.
У кімнаті обхопила голову руками та тихо плакала. Вперше в житті справжня зрада душу обпалювала. Очі хлопця не забула ще, голос його у вухах. Кохання це, справжнє кохання, яке обдурили.
Двері відчинилися, тихо підійшла племінниця, вона в другому класі вчиться. Підійшла до Рити, обняла і сказала: Ти тільки не плач. Я двійку за контрольну отримала, знаєш, як вони на мене сварили? Тато навіть телефон у мене забрав. Не плач, будь ласка, ми ж з тобою знаємо, що ми розумні. Просто нам трохи не пощастило».
Що ж сталося? Чому так легко стало? Звідки полегшення?
Це дитячий голос, це щире дитяче серце, чисте і любляче, в якому немає зарозумілості.
Обнялися Рита з племінницею, довго сиділи так. І Рита сказала: «Дякую тобі, заспокоїла мене. Ти маєш рацію, ми з тобою розумниці, ми з тобою ніде не пропадемо».
За тиждень запросили на співбесіду. І вона була успішною. Вийшла Рита на роботу, житло підшукала. І план у неї є – навчатись заочно, лише на іншому факультеті. І швидким запевненням у коханні вірити перестала, бо обережність з’явилася.
Завжди так: кожен вчиться на своїх помилках. Ніхто за нас не пройде життєвої школи. І на коліна опускатися перед будь-ким не варто.
