Росли.
Рита гарнішала з кожним новим днем, розквітала, очі синіли, волосся набиралося золотого кольору тих колосків, серед яких був їх дитячий рай.
Ох і кавалерів за нею стелилося! Та вона любила свого Ілька, звичайного, невисокого, русявого, кароокого.
Іллю забрали служити, Рита лишилася чекати. Під час служби з Ільком стався прикрий випадок, і у хлопця лишилася лиш одна рука. Написав Риті: зустрів тут і покохав іншу, живи без мене.
Рита не хотіла вірити. Не хотіла… Але поруч опинився Сашко, син заможних батьків, онук колишнього голови колгоспу. Гарний, статний, ні на крок від Рити не відходив. А їй так тоді прикро було той Іллі вчинок! Уявляла, що біля нього інша. І сама прихилилися до іншого.
Ліда, Сашкова мати, Риту не хотіла. З простих дівчина, ні грошини за пазухою, ще й хлопці навкруги неї табунами в’ються. А Сашка її як телятко біля неї довірливе…
Весілля зіграли тихе, не до душі Ліді була невістка, тому й чоловіка вмовила не викладатися на гуляння. Коли Ліда носила донечку, в село повернувся Ілько. Вона все зрозуміла…
Ілля тихо жив зі своїми батьками, роботу якусь йому на фермі знайшли, навіть машину купив спеціальну собі.
Намагалися не зустрічатися зайвий раз, хоч складно було, бо дім батьків Олександра, з якими жили молоді, стояв на одній вулиці з хатою Іллі.
Рита привела у світ дівча, схоже на неї саму, як дві краплинки води. І почалося…
Ні дня не минало, щоб не казала свекруха: дитина не від сина, он же ніскілечки ні на нього, ні на весь їх рід Бабусенків не схожа!
Рита терпіла, чоловікові не жалілася, сказала лише раз, на що почула:
– Не звертай уваги, люба, мамці аби щось балакати.
Рита рік намагалася не звертати уваги, та в той день свекруха перестаралася. І грядки Рита погано прополола, і борщ пересолила, ще й «чужа» мала всі пиріжки з вишнею понадкушувала…
– Більше ви нас не побачите, раз вона не ваша! – вигукнула Рита.
Мотря мовчки відвернулася, зробила вигляд, що щось робить. Рита швидко зібрала речі свої й малої – скільки їх там? – вийшла на вулицю, пройшла кілька хат, постукала у вікно до Іллі.
– Відвези нас кудись далеко, Ілля… Бо тут нам життя не буде.
У Іллі бабуся у сусідньому районі в селі сама в хаті віку доживала. Туди й відвіз. Зробили ремонт згодом в хатині, бабуся у кращий світ відійшла, доглянута й радісна від такого щастя на старість – малечу поняньчити, з невісткою та онуком слівцем перемовитися.
Рита після тієї втечі лише через кілька місяців вперше до батьків наважилася приїхати в рідне село.
Односельці до того часу вже погуділи, мов бджоли, погуділи, та й втратили інтерес до їхньої події, бо в житті все таке швидкоплинне.
Розлучилися з Сашком, розписалися з Ільом. Привела у світ ще двійко діток.
Всі вже виросли.
Саші, його батька, Ритиних батьків – вже нікого на світі немає.
А стара Лідія доживає віку з Ритою і Ільком.
Забрали вони жінку, коли зовсім сама на світі лишилася.
Тиха-тиха тепер Лідія стала, і кожного разу, коли колишня невістка ставить перед нею тарілку з запашним супом чи пирогами, цілує Риті руки…
Автор – Альона Мірошниченко.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
