Ми з чоловіком розлучилися… Але як виявилося обоє шкодували про це. І раптом Ганна мені напророкувала маленьке диво! А чоловік побачив уві сні… Але про все по порядку.
Розлучилися ми з Сергієм за взаємною згодою і щирим бажанням ніколи більше не перетинатися в цьому світі. П’ять років — в трубу. Очі б мої більше його не бачили! Я будувала життя заново: вільна, горда, успішна.
Майно ми поділили: колишньому принцові — коня, тобто автомобіль, мені — двокімнатний умебльований замок, бо Сергій меблі ділити благородно відмовився:
— Куди я їх покладу? У багажник? Або до мами на балкон?
Відверто кажучи, якби не його матуся, то несхожість наших характерів, можливо, не мало б настільки поганих наслідків. Але її постійне дзижчання пудрило мені мізки. Коротше, банальна історія. Напевно, Сергій просто мене не любив. І я його теж. Крапка.
Наближалося Різдво. Не наше, католицьке. Але оскільки колишній чоловік працював в одній іноземній компанії, то це свято для нас теж мало значення. Ні, ми його не відзначали, але із задоволенням ходили в гості до Сергієвих колег і користувалися додатковими вихідним.
Цього разу вечір 24 грудня я вирішила провести вдома. Телик подивитися, у ванній полежати… Купила в супермаркеті величезну курку-гриль, кілька салатів. Влаштую собі свято, хай йому грець! Але настрій, чомусь, був на нулі. Наша — ні, вже моя — квартирка здавалася такою величезною і неймовірно порожньою.
Я накрила стіл у вітальні, ввімкнула телевізор, знайшла якийсь серіал. Але думки були далеко і поступово трансформувалися в бажання: «Добре було б, якби Сергійко був тут… Ну, не назавжди, а так, типу прийшов у справі. У носі підозріло залоскотало. Ще не вистачало розплакатися! Ми тепер чужі, і я його давно забула!
Раптом пролунав дзвінок у двері. Чоловік. Тобто колишній. Якийсь увесь зім’ятий і сумний. Мнеться і червоніє.
— Чого тобі треба? — запитала суворо я, старанно приховуючи радість ( «Прийшов! Намов почув, що мені його не вистачає!») І так мені його шкода стало: «Що ж ти такий весь на себе не схожий? Холостяцьке життя не в кайф?».
— Чогось треба, — відповів Сергій. — Кілька речей забув.
— Яких ще речей? Ми все поділили! — грізно зіщулилася я.
— Роликові ковзани!
— Ааа, ну так ролики — річ абсолютно необхідна в кінці грудня, — розсміялася я.
— Мені їх тато подарував, — гаркнув Сергій. — Це пам’ятка! А ти що… на гостей чекаєш? — в його голосі прозвучало розчарування.
— Ні, — знизала плечима я. Мені і одній непогано.
— А я ось… — він невпевнено витягнув з рюкзака пляшку. — Може, вип’ємо?
«Лімончелло». Мій улюблений. Греція, море, чайки, аромат лимонів і апельсинів… Зараз я гордо відмовлюся! Уже відкрила рот для того, щоб грізного сказати «ні!».
— Ось ще… — і вже друга пляшка опинилася на столі. — Петрович привіз, як сувенір.
Я замовкла. Негідник ти, невідомий мені Петрович.
…Нас розбудило бліде грудневе сонце. Сергійко солодко потягнувся: «Як добре спиться на своєму місці!»
Сергій притулився до мене і чмокнув у плече. Ні, це ніколи не скінчиться…
— Вимітайся живо, — сонно пробурмотіла я. — Ми розлучені. І ролики свої прихопити не забудь!
— Які ролики? У мене їх зроду не було.
Я думала, він подзвонить ввечері і знову почнемо з’ясовувати, хто винен. Згадувала нашу ніч і розуміла, що ми — двоє телепнів. Але Сергій не подзвонив.
Я вирішила зачинитися вдома і напитися вщент. Причому пила бренді, яке взагалі терпіти не можу. На зло! Але тут до мене завітала самотня сусідка Ганна, з якою ми дружимо.
— Давай я тобі погадаю, — вимогливо сказала вона. — Я бачила знак…
Анна вважала себе ясновидицею. У кожного свої таргани в голові.
— Відчепись. Давай краще нап’ємося. Я запаслася.
— Тобі не можна. Ти на дитину чекаєш, — заперечила Ганна, розкладаючи карти. — У мене було видіння.
— Теж мені, ясновидиця! Та у мене вже більше року нічого не було, як не було, взагалі-то…
Я замовкла. Не було. До вчорашньої ночі! По спині пробігли мурашки. Та не може бути…
— Дивись, який розклад! Зірки все бачать, карти все знають!
— Ань, вибач, щось у мене голова розболілася. На жаль, наша вечірка скасовується…
Я розглядала календар, прислухаючись до власного самопочуття. Ні, це все Ганнине марення! Не може бути!
Дзвінок у двері. Сергійко. Зволив з’явитися.
— Валю, ти цей… вибач мене. За ту ніч і взагалі. Ми ж розлучені. А мені сон такий безглуздий приснився —начебто у нас дівчинка народилася. Руда така, красива…
— І як назвемо? — запитала діловито я. — Мені теж Анька нагадала маленьке диво, та й сказала, що зірки все бачать і знають.
І справді знають! У цьому ми з чоловіком незабаром самі переконалися…
Фото ілюстративне.
