Надія стояла перед дзеркалом автомобіля, милуючись, як виблискує новенький золотий ланцюжок на її шиї. У захваті кинулася на шию Артему:
– Дякую, котику! Це просто мрія! Уявляю, як кума лусне від заздрощів, коли побачить цю красу. Завтра ж одягну! Підійде до мого нової сукні або до блузки з вирізом.
Раптом Надія спохмурніла й прикрила прикрасу рукою:
– А що я скажу чоловікові?
Артем пирснув, посміхаючись:
– Скажи правду: що маєш щедрого друга, який для тебе нічого не шкодує. Можеш додати, що ти для нього важливіша, ніж будь-хто. Ну, а якщо хочеш здивувати ще більше, натякни, що ваша донька – зовсім не його!
Надія почервоніла й кинула на нього гострий погляд:
– Це що за такі жартики? Наша Юля народилася ще до того, як ми зустрічатися почали… ну ти розумієш.
– Не сердься, це лише жарт. Але ти ж розумна, щось вигадаєш!
Йдучи додому, Надія міркувала, як їй виплутатися з цієї ситуації. Вона хвилювалася:
– Може, сказати, що це не золото, а просто біжутерія? Але хто тоді заздритиме? На роботі ще сміятимуться. Інша справа – справжній золотий ланцюжок! Ой, краще б Артем, як завжди, дав гроші чи подарував якусь сукню або оплатив манікюр.
Вона йшла, тримаючи руку в кишені куртки, де лежала прикраса. Надія роздумувала: «Мій Костя працює зранку до ночі, ледве встигає повечеряти і дає хропака. А я – молода, красива, сам винен, що мені потрібен ще хтось. Ні, годі, щось я відволіклася. Треба думати, як це все пояснити».
По дорозі вона зустріла двоюрідну сестру. Перекинулися кількома словами про життя-буття, але думки Надії залишалися зосередженими на проблемі:
– Може, сказати, що рідня подарувала на іменини? Але вони ж тільки взимку. І хто повірить, що вони могли так витратитися?
Тиждень пройшов у роздумах. Коли Костянтин був на роботі, Надія приміряла ланцюжок із різними сукнями й блузками. Але ввечері завжди акуратно знімала й ховала в кишеню куртки. Одного разу вже готова була одягти прикрасу на роботу, але зупинилася:
– Ще чого доброго. Колега – однокласниця Кості. У неї язик як у сороки. Виставить усе на показ і розпитає його при нагоді.
У вихідний день вони разом із Костянтином пішли на ринок. Надія, майже автоматично, доторкнулася до ланцюжка в кишені. І раптом її осяяла думка.
Різко нахилилася й, витягнувши ланцюжок, прошепотіла на вухо чоловікові:
– Ти навіть не уявляєш, що я знайшла!
Вона розтиснула долоню, показуючи золоту прикрасу.
Костянтин здивувався:
– Де ти це взяла?
– Та ось тут, під ногами! Мабуть, хтось загубив.
Він довго розглядав ланцюжок, і його обличчя осяяла усмішка:
– От щастя! Це ж справжнє золото. Треба повернути власнику.
Надія ледь не втратила дар мови, але швидко зібралася:
– Костю, а як ми це зробимо? Тут стільки людей ходить. Можна спробувати через оголошення, але шансів мало. Та й хтось інший може привласнити.
Чоловік задумався:
– Ну, раз так, тоді залишимо. Будеш носити.
Він простягнув ланцюжок їй, і Надія ледь стримала радість.
Повертаючись додому, вона вже уявляла, як одягне прикрасу на найближчий захід. А Костянтин, тим часом, подумки гордився своєю дружиною:
– Оце так удача! І Неля так зраділа. Іншим би сказала віддати, а вона – ні. Молодець!
Іронічна посмішка Надії залишилася непомітною.
