Перше гірке розчарування трапилося в молодіжній компанії. Вже помітний був її округлий животик, за який вона аж схопилася, почувши їдкі колючі слова, мовляв, так ось чим ти прив’язала такого красеня до себе, а йому, молодому парубку, ще б гуляти й гуляти. Василинка аж зблідла від несподіваної образи, глянула на коханого, чекаючи захисту, але Борис лише опустив очі, ніби погоджуючись із сказаним. То був перший дзвіночок, що в стосунках з’явилася тріщинка, але відступати було вже запізно, бо організували весілля.
Василинка була з дуже бідної багатодітної родини, вдома залишалися ще дві молодші сестрички і братик. Тому весілля було не омріяне, а скромне, оплачене тільки батьками Бориса. І все весільне вибирала Борисова мама – від серветок до музикантів. Рідні батьки купили їй тільки білу сукню, що блискітками, мов бризками шампанського, осяяла весільну залу. Повноту щастя відчути не давали колючі шпильки й косі погляди гостей молодого, особливо Борисової мами.
Після весілля тріщинки в сімейному човнику тільки поглиблювалися, адже небажана невісточка то «борщ пересолила», то «погано підлогу помила», то «ще не знати, чия то дитина». Останнє було для Василинки болючим ляпаcом. Вночі вона гірко плакала, але Борис навіть не запитав, яка причина її сліз.
Василинка надіялася, що синочок Дмитрик стане сенсом її життя, і родинний човник не опуститься на дно. Молода мама ніжною любов’ю огорнула своє дитя. А чоловікові її любов вже не потрібна була: пиятика до опівночі, повна байдужість до сім’ї навіть у рідкісні дні тверезості.
Розумний і допитливий хлопчик тягнувся до тата й бабусі з дідусем. Але Борис лише відганяв малого, коли той просив погратися з ним машинками.
Той Святвечір Василинка запам’ятала на все життя: сім’я готувала дванадцять страв, жвавий хлопчик просто грався й ненароком зачепив глиняну макітру, в якій мали подати кутю. Не стільки злість за розбиту посудину, скільки нелюбов до невістки й онука показали справжню суть свекрухи. Коли та накинулася з лементом на дитину, Василинка заступилася за сина, мовляв, це сталося ненароком, він ще мала дитина. Сердитий свекрушин погляд спідлоба й гіркі слова:
«Дитина, але не Борисова, то забирайся з нею геть».
Місця в батьківській хаті для молодої жінки з дитиною не було. Куди подітися? Співчутливий свекор тихо шепнув, щоб краще їхала звідси, бо життя тут їй не буде, дав кусок від старої газети з номером телефону його знайомого, який набирає жінок на роботу за кордон.
Настало Різдво, а Василинка з торбами й сином снігами йшли в сусіднє село. Автобуси ж не їздили. Зупиняти попутки й пояснювати щось не хотілося. Ніхто їх не здоганяв. Борис ні на Святвечір, ні на Різдво додому не приходив.
Свята перебули в батьків. Мама погодилася доглядати Дмитрика, і донька поїхала в Чехію.
Молода жінка змушена була, як пересаджена в неродючий грунт квітка, проростати на чужій землі, щоб самій заробляти на залишеного в Україні сина.
А що ж Дмитрик? Татові не потрібен, мама поїхала, одна бабуся не злюбила, другій все ніколи. Але мама, яка б не була стомлена важкою зміною на заводі, щовечора телефонувала й синочкові казки розповідала.
На цьому ж підприємстві працював українець Олег, мовчазний і навіть відлюдкуватий якийсь хлопець.
Коли після кількатижневої, ще й без вихідних, важкої роботи Василинка занедужала, саме Олег купив їй ліки й приніс торбу фруктів. Від такої уваги молода жінка розплакалася, а хлопець ніяк не міг втямити, чому її це так розчулило. У нього було добре серце, головне, він не пив.
До чергової Василинчиної посилки додому Олег передав її сину іграшковий літак. Мовляв, його сестрині племінники такого ж, як Дмитрик, віку були в захваті.
Молоді люди прив’язалися один до одного, додому вже поверталися разом, мали спільні плани. У Чехії Василинка придбала дорогу швейну машинку, щоб втілити мрію свого життя – стати кравчинею. Олег мав закінчити будівництво власної хати, щоб жити втрьох з Василинкою та її сином.
Перед знайомством з майбутньою свекрухою жінка дуже хвилювалася, переживала, яким буде ставлення до її сина, що дуже прагнув бабусиної любові. А стримана на емоції Галина Петрівна холодно ставилася до проявів любові хлопчика, на сімейних дозвіллях онукам від доньки діставалися всі солодощі й обійми. Дмитрик тільки тихо плакав. Василина все розуміла, але ж не сміла вимагати уваги до її сина від чужої йому бабусі.
Молода сім’я до закінчення будівництва орендувала квартиру. Документи про оренду чомусь дуже зацікавили хлопчика, який ледь навчився читати й писати. Мамі серйозно відповів, що це його справа, читати дитячі книжечки чи дорослі папери.
Під час застілля всієї родини Дмитрик вручив матері свого вітчима Галині Петрівні якийсь «документ». На ньому акуратно виведеними буквами було написано: «Беру в оренду бабусю, щоб мене любила».
За мотивами розповіді Романни БРЕЗДЕНЬ(“ВільнеЖиття”)
Фото: ілюстративне, з вільних джерел.
08/17/2022
