Про те, що бабусю переселили, Віта дізналася від сусідки. Вона завжди її відвідувала в день іменин, купила торт та пакет слив – бабуся обожнювала сливи. Біля під’їзду зупинилася, намагаючись дістати телефон, і її гукнула сусідка з першого поверху:
— Витулю, ти чи що? А бабуся переїхала.
Власне, це була не її бабуся, а бабуся колишнього чоловіка. Познайомились вони в інституті, він тоді ще з бабусею жив. Коли вів її знайомитись, Віта страшенно нервувала, розуміла, що на оглядини. Батьків у Микити не було, лише бабуся, яка виховувала його з п’яти років. Але переживала вона даремно – бабуся одразу прийняла її як рідну.
Одружилися вони на п’ятому курсі, і бабуся зробила їм на весілля неймовірний подарунок – однокімнатну квартиру. Так, на околиці міста, на п’ятому поверсі та без балкона, зате – своя. Все життя гроші збирала, не хотіла молодим заважати.
Віта ніколи не мала нічого свого. Вітчим суворо стежив за тим, щоб Віта не з’їдала більше його рідних дітей, щоб води не лила більше за належне, і вічно лаяв її за те, що марно витрачає електрику.
О сімнадцять вона влаштувалася працювати офіціанткою і зняла собі крихітну кімнату, схожу на комору. У гуртожитку їй не було місця, прописка міська. Отже, однокімнатна квартира здавалася їй справжніми хоромами.
Прожила вона у ній недовго. Через рік після весілля, повернувшись на годину раніше зі зміни (квапилась, щоб Микиті сніданок приготувати), Віта заскочила у своєму ліжку кирпату білявку. Блондинка анітрохи не зніяковіла.
Ось так закінчилися їхні стосунки, які тривали п’ять років. Віта не стала влаштовувати сцен, і вони розлучилися мирно. Квартира, ясна річ, залишилася Миколі, вона на неї і не претендувала, хоча блондинка, яка супроводжувала Миколу на всіх етапах розлучення, голосно шипіла: «Візьми з неї розписку!».
– Куди переїхала? – Здивувалася Віта, натискаючи на скидання дзвінка.
— То у вашу квартиру! У цих же дитя ось-ось має з’явитись, ось вони й помінялись.
Віта розхвилювалася – бабуся погано ходила, а квартира на п’ятому поверсі і без ліфта. Як же вона там житиме? Напередодні того дня, коли вона блондинку в квартирі застала, вони якраз з Миколою вирішили, що переїдуть до бабусі і за нею доглядатимуть, а тепер, виходить, бабуся зовсім одна житиме, та ще й у такому незручному місці, де в неї жодного знайомого? Тут її весь під’їзд знає, завжди знайдеться той, кого можна про допомогу попросити.
Новина про дитину теж неприємно здивувала, колишній відмовлявся від дітей, казав, що для себе треба пожити.
— Гаразд, дякую.
Довелося йти на зупинку, чекати на автобус і їхати сорок хвилин, вхопившись за облізлий поручень і намагаючись не розтрусити торт.
Повертатися до квартири, де цілий рік вона вважала себе найщасливішою у світі, було сумно. Віта йшла звичним маршрутом, відзначаючи дрібні зміни – нову вивіску на магазині, обгороджений пустир. На подвір’ї поставили новий дитячий майданчик, і хлопчик років шести сидів біля калюжі, опустивши в неї босі ноги.
– А я на пляжі! – весело сказав він.
Віта посміхнулася та дістала з кишені шоколадку.
— Тримай, Робінзоне!
Звичайно, бабуся вдала, що все гаразд, і це вона сама запропонувала.
— Микола заїжджатиме до мене – продукти купуватиме, якщо треба, до спеціалістів довезе, — пояснила бабуся.
– І коли він був востаннє? – Запитала Віта.
— То вчора й був.
Віта зрозуміла, що бабуся обманює, бо сміттєвий пакет під мийкою був набитий повністю і вже пахнув, а хлібом можна було забивати цвяхи.
— Давайте я збігаю в магазин, — запропонувала вона. – Все одно мені треба сир купити, зовсім забула.
Про сир це вона тепер збрехала.
Бабуся відмовлялася, але Віта наполягла на своєму. А коли виїжджала, спеціально парасольку забула, щоб через день за нею приїхати і знову до магазину сходити.
Зрозуміло, що мотатися часто було складно, і Віта вирішила проблему по-своєму: щодо сміття домовилася з тим хлопчиськом, який у пляж грав, і за п’ятдесят гривень на тиждень він виносив пакети для сміття щодня, а продукти замовляла доставкою, навіть смартфон бабусі купила та навчила її користуватися додатком.
Микола завжди казав, що бабуся не впорається, але нічого впоралася. Віта приїжджала до неї раз на тиждень, іноді частіше, іноді рідше. Бабуся ніби і забула, що Микола раніше Вітин чоловік був – хвалилася його первістком, розчулювалася відео, які Микола надсилав їй на новенький смартфон.
— А самого правнука привозили до вас? – поцікавилася Віта.
— Та ти що, маленький ще!
На рік, щоправда, правнука привезли – бабуся попросила з її картки десять тисяч зняти на подарунок. Так Віта знала про всі відвідини Миколи – на його день народження, на Новий рік та ще раз у квітні, мабуть, у день народження білявки. На всі свята бабуся знімала з картки кругленьку суму у подарунок.
Віті вона теж намагалася пхати гроші, але Віта відмовлялася.
Якось бабуся їй сказала:
– Добре. Але тоді пообіцяй, що виконаєш лише одне моє прохання. І не буду більше з грошима чіплятися.
– Яке?
– Я потім скажу.
І Віта погодилася.
Коли в її житті з’явився Паша, перша бабуся про це дізналася. З мамою Віта майже не спілкувалася.
Паша квартири не мав. Але він обіцяв обов’язково на неї заробити. Він був молодший на п’ять років, і Віта довго відмовляла йому у залицяннях, але нарешті погодилася.
Він був добрим і веселим, та й родина його Віту одразу прийняла – жили вони у приватному будинку на околиці міста, і, окрім старшого Паші, у родині було ще п’ять братів.
— Не зважилася сьомий раз на дівчинку, — з сумною усмішкою повідомила їй його мама. – Внучок чекатиму. Ти як, хочеш дітей, чи з кар’єристок?
– Хочу, – зізналася Віта.
— Ну, значить, від вас внучку чекатиму, Паша у нас найсерйозніший, інші не такі!
Одружилися вони скромно, без урочистостей, а на накопичені гроші поїхали в подорож. Віта дуже переживала, як тут бабуся без неї, але поїхала.
Не дарма вона переживала. Як це сталося, ніхто не знав – може, зле їй стало і по допомогу пішла, чи сама вирішила до сміттєвих баків спуститися. Знайшли її на сходах, запізно.
Віта розуміла, що їй зараз не можна плакати і сильно переживати – вона тільки напередодні тест зробила і так раділа, що зараз приїде і розповість бабусі.
Але як не плакати і не переживати? Адже якби вона не поїхала, нічого б не сталося! І попрощатись вона не встигла, Микола їй навіть не повідомив, хоч знав, що вона з бабусею досі спілкується.
Проте через кілька днів їй зателефонувала дружина Микити.
— Що думаєш, найрозумніша? Та ми до у всі інстанції звернемось і доведемо, що там не все чисто.
Віка ніяк не могла зрозуміти, в чому річ. Блондинка все говорила і лила бруд, і лише длижче до кінця розмови Віта зрозуміла, що йдеться про якусь квартиру.
А за день їй зателефонував і нотаріус. Запросив приїхати, ознайомитись із заповітом. Виявляється, бабуся ще й лист їй залишила.
Читала цей лист Віта зі сльозами на очах. Бабуся стільки хороших слів про неї говорила, так дякувала, що Віті було ніяково – адже вона не для чогось все це робила, а тому що і справді любила її як свою родичку.
Та й не було кого їй більше любити. «Ось моє прохання, про яке я казала: прийми цю квартиру в дар, більше мені нічим віддячити».
Віта тут зрозуміла, що бабуся пише про ту квартиру, де жила, але нотаріус їй роз’яснив, що мова про ту двокімнатну квартиру, в якій Микола з дружиною проживав. Однокімнатна саме Миколі належала, бабуся ж дарувала її йому колись.
Попросивши час на роздуми, Віта все обговорила з Пашею. Не хотіла вона ніякої квартири, але й бабусине прохання не виконати було недобре. Вони довго радилися і в результаті дійшли єдиної думки.
На розмову Миколу та його дружину запросили до нотаріуса, спершу порадившись із ним. Той сказав, що Віта не дуже розумна, але сперечатися з нею не став.
Дружина Миколи тут же почала говорити багато і все чорне, але несподівано пролунало
— Ану, вимкни звук! — раптом вигукнув Микола. – Вона по праву її отримала, бо три роки до бабусі доглядала.
Віта на мить навіть дар мови втратила – вона підготувала цілу промову для Миколи.
— І говорити тут нема про що, не знаю, що обговорювати. Речі перевеземо і звільнимо квартиру, — сказала він, не дивлячись на Віту.
І тут Віта розповіла, навіщо ж усіх зібрала. Що не хоче вона їх побут руйнувати і що їй вистачить одинокімнатної на околиці міста. Що з нотаріусом усе обговорили, як це правильно оформити, залишається лише згоду Миколи отримати.
Тут він уперше підняв очі і глянув на Віту. Дружина його тут же заспокоїлася і почала вимагати кави та печива, бо вона втомилася сюди їхати, могла б і відразу сказати, не турбувати людей.
А у Віти з’явилась дівчинка. Назвала вона її Сфією, як бабусю. А як була рада мама Паші! Внучки в неї потім ще й будуть, але Софія завжди буде найулюбленішою.
