Я знала, що мій батько зник із нашого з мамою життя ще до того, як я з’явилася на світ. Його відсутність була як тінь, що висіла над нами, але ми з мамою навчились жити без нього. Ми не жили бідно — мама працювала з ранку до ночі, щоб забезпечити мене всім необхідним, і я бачила, як кожен її рух випромінював гордість та силу. Вона ніколи не скаржилась на життя, але я знала, що їй було важко.
Тато жив у сусідньому дворі, і хоча я ніколи не спілкувалась з ним, я знала про його існування. Час від часу бачила його здалеку, з якимись друзями чи знайомими. Одного дня він знову зник. Мама не сказала нічого, тільки в очах з’явилася глибока суміш полегшення та смутку. Я виросла, ставши самостійною, а думка про батька з кожним роком відходила на задній план.
Коли я вступила до університету, моє життя стало зовсім іншим — лекції, друзі, нові можливості. Життя било ключем і я розуміла, що сама можу створити своє майбутнє, не спираючись на когось іншого. Я більше не відчувала тугу за тим батьком, якого ніколи не мала. Він був примарою з минулого, яка не мала жодного відношення до мого теперішнього життя.
Одного осіннього дня, коли я втомлена після пар вийшла на університетський двір, на мене чекав несподіваний гість. Він стояв під деревом, ніби ховався від поглядів, злегка нахилив голову й чекав. Коли я наблизилась, він ступив уперед.
— Марійко, — тихо промовив він, немов намагався прокрастися у моє життя. — Я повернувся.
Я завмерла, розглядаючи його з подивом і скепсисом. Він виглядав старшим, ніж я пам’ятала: сивина волосся, зморшки на обличчі, але в очах – ті самі хитрі іскорки. Його голос ніби пробудив щось глибоко забуте, але це лише розпекло мене ще більше.
— Повернувся? Ой, яке щастя! — я зневажливо засміялася, намагаючись замаскувати свою раптову лють. — Ти чекав тут, щоб сказати мені про це? Хочеш, щоб я повірила, що ти повернувся? І що? Я повинна кинутися тобі в обійми?
— Дитино, — він зробив крок до мене, але я швидко відсахнулася. — Ти не розумієш. Я був неправий. Мені потрібно багато чого тобі розповісти й пояснити, чому я пішов.
— Не правий? — різко перебила я. — Це дуже м’яке слово, татусю. А знаєш, що найважче? Те, що ти жив у сусідньому дворі й навіть не спромігся познайомитися зі мною. Ти обрав іншу жінку, іншу сім’ю, а мене й маму просто викреслив.
Його обличчя потемніло, а очі запалися. Можливо, він дійсно відчував якусь провину, але мене це мало цікавило.
— Слухай, — він спробував знову підійти. — Я знав, що все це було помилкою. Катерина не стала тою, з ким я міг би прожити життя. Я думав, що вона інша, але вона виявилася лукавою. Обманом мене звабила та змусила залишити тебе з мамою. Потім удала, що носить нашу спільну дитину. У неї тато депутат, він почав погрожувати мені й вам з мамою, щоб я одружився з її дочкою й взяв відповідальність за дитину.
Тільки на минулому тижні я дізнався, що Мирон не мій син. Зробив тест, щоб пересвідчитися і він все підтвердив. Виявилося, що я залишив власну сім’ю заради чужої дитини. Мені так важко було й шкода втраченого життя, але час повернути на жаль не можна.
— Татусю, ти жартуєш? — холодно запитала я, витримуючи його погляд. — Ти гадаєш, я все це забуду і просто впущу тебе у своє життя, немов нічого не сталося?
Його обличчя змарніло. Він виглядав пригніченим, але я не могла знайти у собі ані крихти співчуття. Це була моя оборона — сарказм та жорстокість. Я не збиралася більше ставати жертвою його рішень.
— Я хочу познайомитися з тобою, Марійко. Мені важливо зрозуміти, якою ти стала. Ти ж моя донька.
— Донька? А де ти був, коли я хворіла у дитинстві? Де ти був, коли мама ледь зводила кінці з кінцями, щоб купити мені одяг на зиму? Де ти був, коли я йшла на випускний і плакала, бо поруч не було батька, щоб мені сказати: «Ти найгарніша»?
Я побачила, як його очі заповнюються сльозами, але я не зупинилась.
— І що, тепер ти хочеш повернутися і все виправити? Занадто пізно. Я вже доросла, і я не потребую нікого, хто залишає своїх близьких так, як ти.
Він опустив очі, ніби мої слова нарешті дійшли до нього. Я бачила, що він хоче щось сказати, але не знає, як знайти потрібні слова. Це був той момент, коли я вперше відчула, що справді перемогла. Він був переможений, зламаний моїми словами, і навіть якщо він повернувся, я не могла дати йому того, що він шукав.
— Вибач, — тихо прошепотів він. — Я більше не маю що сказати. Ти маєш рацію.
Я мовчки дивилась на нього, відчуваючи, як моє серце наче звільняється від якогось тягаря. Він був для мене незнайомцем і ця зустріч не могла змінити нічого. Я повернулася й пішла геть, залишивши його самого у дворі. Можливо, це був його перший крок до усвідомлення своєї помилки, але для мене це було підтвердження, що деякі люди повертаються занадто пізно.
