fbpx
Дозвілля
Повернулась. Почувши про що говорять у кабінеті, ледь не зомліла: « — І ніколи, аж до останнього моменту не кажи от-таким безнадійним правду. – почула з-за дверей кабінету, – Не кожна людина може витримати. Краще, хай проживе людина, те, що залишилось з надією». Наталя аж сіла. Вона була остання в черзі, отже мова про неї. Значить, професор тоді сказав їй неправду. Мов у тумані все ж зайшла забрала сумку. Попрощалась з професором і аспірантом. «Безнадійна» пульсувало у скронях

З кабінету професора Наталя випурхнула щасливою пташкою.

— Найгірше не підтвердилось. Трохи постежте за собою, а так, бажаю, аби ми ніколи більше не бачились.

Летіла землі під ногами не відчуваючи. Одразу вирішила зателефонувати подрузі і повідомити добрі новини. Аж, ой! Сумку з мобільним в кабінеті забула.«»

Повернулась. Почувши про що говорять у кабінеті, ледь не зомліла:

— І ніколи, аж до останнього моменту не кажи от-таким безнадійним правду. – почула з-за дверей кабінету, – Не кожна людина може витримати. Краще, хай проживе людина, те, що залишилось з надією.

Наталя аж сіла. Вона була остання в черзі, отже мова про неї. Значить, професор тоді сказав їй неправду. Мов у тумані все ж зайшла забрала сумку. Попрощалась з професором і аспірантом. «Безнадійна» пульсувало у скронях.

Аж до пізнього вечора сиділа на лавці у сквері. Спочатку тихо плакала, а потім перед очима пропливло усе життя. Порожнє. Так, тільки зараз вона могла собі зізнатись, що й не жила по справжньому. Так, чекала чогось, відкладала усе найкраще на потім. А де ж те потім тепер. Не буде його. Кінець.

Чоловік. Ну то одна назва! Так, є кому лежати на дивані і перемикати канали. Уже з років п’ять ніде не працює. Навіть сміття не виносить.

— У мене чорна смуга в житті. Ти повинна мене підтримувати, адже ми присягались бути разом і в багатстві і в бідності.

Вона, напевне уже років з двадцять мріє його покинути. Та все чомусь шкодує, чомусь чогось чекає.

Син. Про нього краще навіть і не згадувати. Відколи одружився спокою через нього не має. Невістка майбутній юрист. Оскільки сама з села, вирішила вимагати з свекрухи, аби та сплатила синову частку від їхньої квартири. Мовляв, їм стане на перший внесок на власне житло. Син і слова поперек дружині не каже, ніби й не її дитина. Чужий. Скільки через усю ту ситуацію натерпілась. Скільки сліз вилила. А рішення феміди і геть підкосило – таки повинна сплатити сину гроші за його частку, або продаж квартири. Де їх узяти?

Чомусь згадала про подругу. Єдину світлу і по-справжньому рідну людину у світі. Скільки ж років вона кликала її до себе в Італію. Там вона уже має громадянство і сім’ю.

— Машо, – проплакала Наталя в слухавку, – мені не довго залишилось.

— Ану не розкисати! – гаркнула подруга, – Продавай квартиру, віддавай сину і чоловіку їхні частки і до мене.

Спочатку Машині слова здались Наталі якоюсь нісенітницею. А потім… А, що їй уже втрачати. Куди далі життя відкладати.

Квартиру продали на диво швидко. Чоловік віднісся до всього абсолютно пасивно. Переселився на диван до своєї мами і все. Син забираючи свою частку від продажу квартири дивився зверхньо. Навіть нічого не питав. Узяв гроші і одразу поїхав.

І місяця не минуло, як зустрічала Маша свою подругу дитинства в аеропорту Мілана.

— Купальник узяла? Бо ми на місяць до моря їдемо.

Дивно. Але не відчувала Наталя себе зле. Прислухалась до себе. Але ж ні. Ніби й нема нічого. Навіть набрала кілька кіло. Маша ж тактовно не заводила мову про здоров’я, нехай подруга хоч трохи відійде від пережитого.

Коли ж звернулись по приїзді до спеціалістів, ошелешено переглянулись. Наталя була здорова, абсолютно.

— Наші Українські колеги також нічого у вас не знайшли, – здивовано протягнула спеціаліст. – Чому ви впевнені, що щось не так?

Маша не знала усієї Наталчиної історії, а коли почула, сміялась до сліз.

— То ти себе на той світ прописала, лиш через те, що почула уривок розмови з-за дверей? Ну даєш!

Маринка уже п’ять років живе в Італії. Прибирає оселі і ніжиться на сонечку у вільний час. Об’їздила всю Європу, тепер мріє податись далі. Все, що вона пережила, змінило її назавжди. Тепер вона абсолютно нічого не відкладає на потім. Живе на повну тут і зараз, адже знає, як то коли немає майбутнього.

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.