Племінник, син моєї рідної сестри, хоче щоб я переїхала в квартиру до його мами, а він з дружиною і дітьми заселиться в мою, важко зароблену. – У вас немає ні чоловіка, ні дітей. З сестрою вам буде не скучно жити, – раз у раз повторює Кирило. Я чітко дала зрозуміти, що на це не піду. Але молодь не зупинилася і пішла дальше. Я коли побачила їх на своєму порозі, здивувалася. Ну такі вони люди безцеремонні.
– Ви хоч розумієте, що ми тут всі просто до краю виснажені? – різко промовив Кирило, мій племінник, майже гримаючи. – Ми живемо, як у консервній банці, а ви одні займаєте цілу квартиру, маючи можливість нас виручити!
– А ти хоч розумієш, що це моє єдине житло? – відповіла я, відчуваючи, як в скронях пульсує. – Я працювала все життя, щоб його купити, і не збираюся віддавати.
Моя історія проста, але знайома багатьом.
Я – Олена, мені 62 роки, і я живу сама в невеликій однокімнатній квартирі у Львові. Це моя гордість і захист, результат десятиліть важкої праці. Колись я працювала вчителькою, але зараз на пенсії. Грошей вистачає лише на базові потреби, і якби не ця квартира, мені, можливо, довелося б боротися за виживання.
У мене є молодша сестра, Ганна. Вона завжди була запальною, і ми не часто знаходили спільну мову, але я все ж намагалася підтримувати з нею стосунки. У Ганни є син – Кирило, мій племінник, і його сім’я. Він одружений із Марією, вони мають двоє маленьких дітей. Проблема в тому, що їхня ситуація стала майже безвихідною: Кирило не може знайти стабільну роботу, а Марія сидить із дітьми вдома. Вони живуть із Ганною в її двокімнатній квартирі, і місця їм, звісно, не вистачає. Але чи це привід звалювати свої труднощі на мене?
– Подумайте, тітко, – підключилася Марія. – Діти потребують більше простору. Ваша квартира – ідеальний варіант. А ви могли б переїхати до моєї свекрухи, як вона і пропонувала. Разом вам навіть веселіше було б!
– Серйозно? – ледь не вигукнула я. – Ви пропонуєте мені покинути єдине місце, де я почуваюся вдома, і тіснитися вдвох із сестрою? Щоб ваші діти мали більше простору? А де ж ваша відповідальність за свою сім’ю?
Цей діалог був лише вершиною айсберга. Я знала, що Ганна й Кирило давно мали цей план. Після розмови мене охопив гнів і розчарування. Вони навіть не запитали, чи готова я на це. Їхній тон був таким, ніби моє житло – це просто ресурс, який треба використати. В їхніх очах я була самотньою жінкою, яка не має ні потреб, ні права на комфорт.
У наступні дні я не раз замислювалася: чи справді я така погана, як вони мене зобразили? Адже вони сім’я. Але водночас я бачила, що Ганна роками дозволяла Кирилу уникати відповідальності. Він міг би знайти роботу, якби захотів, але не бажав цього. Йому зручніше було жити за чужий рахунок, перекладаючи свої проблеми на матір і тепер ще й на мене.
За кілька днів Ганна знову прийшла до мене, але вже одна. Вона намагалася грати на моїх почуттях.
– Олено, подумай, якби наші батьки були живі, хіба вони дозволили б тобі так поводитися? У тебе немає дітей, немає великих витрат, а Кирило – це майбутнє нашої родини. Ти не можеш відмовляти йому в допомозі.
Її слова мене зачепили. Але не тому, що я відчула провину. А тому, що це була маніпуляція. Чому моє життя, мої досягнення повинні стати “спасінням” для людини, яка навіть не намагається щось змінити? Чому я повинна відмовитися від свого дому, своєї незалежності заради тих, хто не цінує цього?
Я пам’ятаю, як важко працювала, щоб купити цю квартиру. Як відмовляла собі у відпустках, новому одязі, навіть у деяких необхідних речах. І тепер мене просять просто віддати це все, як якусь дрібницю.
Мої роздуми були перервані, коли до мене додому прийшли разом Кирило, Марія й діти. Вони розгорнули справжню атаку: показували фото, де діти граються в тісній кімнатці, розповідали, як важко їм доводиться, як це важливо для їхнього майбутнього. Я дивилася на них і розуміла: їм байдуже, що буде зі мною. Головне – вирішити свої проблеми за мій рахунок.
– Досить! – врешті не витримала я. – Ви думаєте тільки про себе. А як щодо мене? Чому я повинна йти вам на уступки, що я маю, до вашого комфорту?
Вони пішли, розчаровані й розлючені. Ганна потім дзвонила мені й дорікала, що я “егоїстка”, яка не дбає про сім’ю. Я довго думала над її словами.
Може, я дійсно повинна поступитися? Але щось усередині мене опиралося цьому. Сім’я – це важливо, але чи повинно це означати відмову від своїх прав, своєї гідності? Я вже пожертвувала стільки всього заради інших. Хіба я не заслужила трохи спокою в своїй старості?
Тепер я звертаюся до вас, читачі, по пораду. Чи правильно я вчинила, відмовивши їм? Чи, можливо, варто поступитися, навіть якщо це суперечить моїм переконанням? Сім’я – це важливо, але чи повинна я заради неї повністю втратити себе?
