Після відходу у інший світ свекрухи я підтримувала свого свекра, як тільки могла. Готувала борщі, прибирала в квартирі і приводила йому онуків. Я й уявити собі не могла, куди мене приведе ця доброта
– Вірочко ти ж не покинеш мене, правда?, – сказав мені свекор.
Я відчула, як мороз пробіг по спині. У цих словах мого свекра, Дениса Петровича, було щось таке, що знову змусило мене задуматися, чи я не зайшла надто далеко у своїй доброті. Три місяці тому він втратив свою дружину, мою свекруху, і я, як могла, підтримувала його в цей складний час. Але зараз… Щось змінилося. Чи, може, змінилася я?
Коли ми з чоловіком Віталієм дізналися, що його мама стала нашим ангелом, світ перевернувся. Вона була душею нашої родини, справжньою берегинею домашнього вогнища. Її відхід став подивом для всіх нас, але найтяжче було свекру, Денису Петровичу. Вони прожили разом понад тридцять років, і він буквально загубив себе без неї.
Я бачила, як йому погано, і хотіла допомогти. Здавалося, це найменше, що я могла зробити. Адже він не просто мій свекор, а людина, яка стала для мене близькою. Я почала частіше телефонувати йому, відвідувати з дітьми, приносити їжу, допомагати з господарством.
– Денисе Петровичу, тримайся, будь ласка. Ми завжди поруч, – казала я йому, намагаючись надати впевненості.
Спочатку це справді допомагало. Але згодом щось змінилося.
Одного дня, коли я зайшла до нього зі свіжоприготовленим борщем, який сама зварила, він раптом торкнувся моєї руки й тихо промовив:
– Ти так схожа на неї, Віро. І борщ вариш, як вона.
Я спробувала усміхнутися, але відчула себе трохи незручно. Це був перший дзвіночок, але я тоді його проігнорувала.
Далі було більше. Він почав дзвонити мені щоранку й щовечора. Просив приїхати, навіть якщо я вже була в нього вчора. Коли я приводила дітей, він виглядав щасливішим, але його погляд завжди зупинявся на мені. А потім одного разу, після вечері, коли я прибирала на кухні, він тихо сказав:
– Якби тебе не було, я не знаю, чи зміг би я жити далі. Тільки ти мене розумієш.
Ці слова прозвучали настільки щиро, що я не одразу зрозуміла, як на них реагувати.
Чим більше я намагалася допомогти, тим більше він, здається, прив’язувався до мене. Його телефонні дзвінки ставали дедалі наполегливішими, а зустрічі – довшими. Він тримав мене за руку, ніби боявся, що я можу зникнути.
Я зрозуміла, що почуваюся некомфортно. Але не могла знайти спосіб пояснити це чоловікові. Адже він також переживав утрату матері, хоч і по-своєму.
– Віталію, я думаю, твій батько занадто сильно прив’язався до мене, – одного вечора я обережно почала розмову.
Чоловік здивовано подивився на мене.
– Як це? Він просто самотній, Віро. Це пройде.
– Не думаю, що це тільки самотність. Він… – я замовкла, намагаючись підібрати правильні слова. – Він говорить зі мною так, ніби я – це твоя мама.
– Ти перебільшуєш, – відмахнувся Віталій. – Просто дай йому час прийти в себе.
Але справа була не в часі. Кожного разу, коли я йшла до свекра, я відчувала, що моя присутність стає для нього єдиною опорою. І це починало мене пригнічувати.
Останньою краплею було, коли він запросив мене й дітей на вечерю. Коли ми з дітьми прийшли, він усміхнувся й сказав:
– Я так радий, що ти тут. Тільки ти можеш зробити мене щасливим.
У цей момент я зрозуміла, що більше так не можу.
Ввечері я вирішила серйозно поговорити з Віталієм.
– Я більше не можу так. Твій батько бачить у мені не просто невістку. Він сприймає мене як заміну мами.
– Що ти пропонуєш? Залишити його самого? – з ноткою роздратування відповів він.
– Ні, але я думаю, йому потрібна професійна допомога. Я не можу замінити йому дружину.
Після довгої розмови Віталій нарешті погодився. Він обіцяв поговорити з батьком по-серйозному.
Розмова чоловіка зі свекром виявилася непростою. Денис Петрович сприйняв це як зраду з нашого боку. Він звинуватив мене в тому, що я залишаю його в найскладніший час, але я знала, що зробила правильний вибір.
Зрештою, ми вмовили його звернутися до спеціаліста. Це був довгий шлях, але він почав відновлюватися. Я зрозуміла, що іноді, навіть із найкращими намірами, потрібно встановлювати межі.
Тепер я хочу запитати вас, друзі: як ви вважаєте, чи правильно я вчинила? Як би ви діяли на моєму місці?
