Після того, як я зустріла давню подругу і побачила її рівень життя, я вирішила покинути чоловіка і маленького сина, щоб нарешті реалізувати себе. – Хто як не я сама подбаю про себе?, – повторювала я в своїй голові. І мої батьки і свекри і навіть сусіди говорили, що я не мати, а зозуля, але мені байдуже. Марнувати своє життя в селі? Заради кого? Ні, це не про мене. Та недавно я таки з’явилася в селі.
– Як ти могла? Ти покинула нас, щоб жити у місті, ніби це кіно, а ми тут ледь виживаємо, – обурився Артур, стоячи посеред кухні. Його голос тремтів, і я розуміла, що він не стримував сліз. – Соломіє, чи ти хоч розумієш, що вчинила?
– Розумію. Але краще піти, ніж жити в клітці, – відповіла я тихо, дивлячись у вікно на безмежну сільську ниву. Мені здавалось, що ці поля вкрали у мене всі мрії.
Мене звати Соломія, мені 23 роки, і я втекла з села, залишивши чоловіка та нашого сина. Це не було спонтанним рішенням. Воно визрівало роками, як тріщина на шибці, поки скло не розсипалося.
Я познайомилася з Артуром на весіллі моєї подруги. Він був високий, сильний, веселий – справжній лідер компанії. Мені тоді було лише 18. Я щойно закінчила школу й мріяла про навчання в університеті, великі міста та можливість жити «по-справжньому». Але в ту ніч мені здалося, що моє справжнє – це бути поруч із цим чоловіком.
Наші стосунки розвивалися швидко. Уже через рік ми одружилися. Невдовзі я зрозуміла, що при надії. І тоді моє життя кардинально змінилося. Мене наче ув’язнили. Наш син, Назарчик, народився здоровим і прекрасним. Але разом із його появою прийшла нова реальність.
Моя свекруха завжди повторювала:
– Жінка повинна присвячувати себе сім’ї. Все інше – пусте.
Я намагалася. Готувала борщі, прибирала, прасувала, ростила Назара. Але що далі, то більше відчувала, як зникаю. Ніяких розмов про університет. Ніяких мандрів чи кар’єри. Ніяких планів на майбутнє, окрім банального – виростити сина і підтримувати чоловіка.
Дехто скаже, що це нормально. Але не для мене. Мої дні стали схожими на нескінченний повтор. Я ставила будильник на 6:30, варила кашу, прибирала. В обід займалася сином, потім – вечеря, знову хатні справи, короткий сон і все по колу.
Можливо, хтось скаже: «Це просто материнство. Всі проходять через це». Але я відчувала себе так, ніби мене посадили у тісний простір без вікон, звідки немає виходу.
– Соломіє, ти мусиш змиритися. Це життя, – казала моя мама, коли я їй жалілася.
Але змиритися я не могла.
Одного дня я зустріла свою давню подругу, Оксану. Вона приїхала з Києва. Ми пили каву на кухні, коли вона почала розповідати про своє життя: про роботу в PR-агентстві, концерти, вечірки, подорожі.
– Слухай, Соломіє, – сказала вона. – Ти ж завжди була такою активною. Чому ти тут? У тебе ніби мрії були.
Ці слова мене поставили в ступор. Чому я тут? Що зі мною сталося?
Того вечора я майже не спала. У голові був хаос. І тоді я зрозуміла: якщо не зміню своє життя зараз, то не зміню його ніколи. Я не хотіла, щоб Назар ріс із вічно втомленою, роздратованою матір’ю, яка потай терпіти не може своє життя.
Через тиждень я зібрала речі. Артур був спантеличений. Він не вірив, що я справді піду.
– Як ти це собі уявляєш? – запитав він, стоячи біля дверей.
– Я не уявляю, – відповіла я. – Але я знаю, що тут я просто не я. Вибач.
Я переїхала до Києва, де жила Оксана. Влаштувалася офіціанткою у кафе. Перші місяці були важкими. Я нудьгувала за Назаром, за його сміхом, за його маленькими рученятами, які тяглися до мене. Але я вперше за довгий час відчула свободу.
Я знайшла курси з маркетингу, почала навчатися вечорами. У мене з’явилися нові знайомства, інтереси, можливості. Я почала посміхатися частіше.
Та щастя давалося дорогою ціною. Щоразу, коли я бачила фото Назара, мене турбувала провина. Артур надсилав мені відео, де він робить перші кроки чи вимовляє «мама». І це слово було для мене важко.
Я їздила до них у село раз на кілька місяців. Артур не хотів зі мною говорити. Назар майже не впізнавав мене. А сусіди? Їхні погляди були важкими, осудливими.
– От, молодь пішла. Кинула дитину! Що з нею не так? – чула я за спиною.
Так, я покинула свого сина. Але чи не покинула б я себе, залишившись там?
Я не прошу вибачення. Але й не шукаю виправдання. Мені 23 роки, і я вчуся бути щасливою. Я досі шукаю баланс між собою і материнством. Але тепер у мене є мета.
Можливо, хтось із вас засудить мене. Можливо, хтось зрозуміє. Але я хочу почути вашу думку. Чи мали ви коли-небудь відчуття, що ваше життя зупинилося? Як ви знаходите вихід із ситуацій, де щастя здається недосяжним? Поділіться своєю історією. Мені це дуже потрібно.
