Адріана зараз спокійно проходить попри дитячі майданчики, інколи може посидіти недалеко на лавочці і дивитися, як бавляться дітки, а батьки квокчуть поруч. Деякі відпускають дітей і одразу поринають в телефон, тільки краєм ока слідкуючи чи воно не впало і чи не заголосно хнюпає.
Інші бігають за чадом навколо майданчика, допомагають залізти на гірку, цілують забите місце і одразу згодовують чарівну цукерку, як засіб від усіх прикрощів. Одні тягнуть репетуючи дітей насилу, інші обіцяють купити іграшку чи морозиво. Рідко яка дитина йде додому без проблем, бо пора їсти чи спати. Скільки б Адріана не дивилася на діток – жодного нема негарного, особливо її тішить їхня щирість – їх не звабити ніякими вмовляннями, якщо вони цього не хочуть. Не те, що дорослих.
Те, що у неї будуть проблеми з материнством, здогадувалася і вона, і мама. Але обоє вірили, що родинне прокляття мине її стороною. Після одруження з найчуйнішою, найдобрішою людиною в світі, її Андрієм, вона вірила, що доля просто змушена продовжувати їхнє щастя в діточках. Через рік, вона звернулася до за допомогою і розпочала курс. Не помогло. Через п’ять років колупання в собі, в прямому і переносному значенні, почала боятися дітей. Уникала всіх подруг з дітьми, дитячих майданчиків, переключала фільми і передачі, де були діти. Одного дня, виставила Андрієві речі за поріг:
– Я надто тебе люблю аби тримати біля себе. Ти вільний і я бажаю тобі щастя.
Він не пішов, обняв і тримав поки вона не виплакалася. Він не став щось пояснювати, переконувати, просто сказав, що йому добре з нею і вона його сім’я, він нікуди не піде.
Адріана перестала намагатися – не було сил кожного разу переживати невдачу. Андрій був їй вдячний за те, що вона взяла все на себе, не змушувала його проходити процедури. Фактично, за дитину боролася саме Адріана, бо знала про проблему в роду. Андрій по замовчуванню не брався в розрахунок. Звичайно, їй говорили про спільну терапію, але і в цьому разі не давали ніяких гарантій. Злитися вона могла лише на себе і природу. Тому не дивно, що через деякий час її накрила повна апатія до усього. Не хотілося їсти, вдягатися, ходити, читати, писати, плакати чи сміятися. Хотілося спати або дивитися в одну точку, в голові було порожньо від думок, в душі від почуттів… Спочатку рідні думали, що через тиждень-два це пройде, але минали місяці і стан тільки погіршувався.
– Я не дам мою дитину везти в психушку, – лементувала мама Адріани, – не смій її там лишати!
– Мамо, їй потрібна допомога. Я не бачу змін на краще, їй лиш гірше. Нам не треба сваритися, а поможіть її зібрати, я вже домовився про консультацію. Ви самі не витягнете її з цього стану! Ні ви, ні я!
Лікар-психіатр поговорив спочатку з Адріаною, потім з ними, призначив курс:
– Потрібно лікувати, а не ярлики навішувати і боятися, як прокази. Як буде йти процес, залежить і від вашої адекватності.
Згодом, Андрій повіз її на море, винайняли будиночок далеко від людей. Гуляли, мовчали. Милувалися краєвидами. Купалися і будували замки з піску, об’їдалися черешнею. Починали говорити про побут, починали чимось ділитися і про щось сперечатися. Приїхали з моря ще не тими колишніми закоханими, але людьми, які потребували один одного.
Адріана прийняла дійсність, що не може зробити те, чого хоче кожна жінка. Вона вчиться з цим жити. Вона вчиться розрізняти чи хоче мати дитину, бо так хоче вся її суть, чи хоче мати дитину, бо так треба Андрієві чи родині, чи друзям. І вона дійшла думки, що хоче бути поруч з цим чоловіком без ніяких умов. Якщо він не згоден на це, то тоді вона лиш побажає йому щастя. Андрій показав їй на ділі, що вона найдорожча для нього людина. Він хоче бути з нею.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
