fbpx
Дозвілля
Петро Іванович обережно відкрив ключем двері і, намагаючись не шуміти, зайшов до квартири. Світло в коридорі не горіло, він зняв черевики і тримаючи букет в руці пішов на кухню, де було світло. Але, проходячи повз спальню, в яку були закриті двері, почув шум

Петро Іванович одружився пізно.

До тридцяти питання взагалі не стояло, хотілося погуляти. Потім довго вибирав і ніяк не міг визначитися з обраницею. Спочатку було з кого вибирати, але жодна не підходила, то ніс не такий, то ще щось, а то і характер не влаштовував. Як бути, якщо характер не той? Ноги нехай, а ось з характером складніше, людини не переробиш. На цей рахунок ілюзій у Петра Івановича не було.

На четвертому десятку життя теж складалася непогано. Начебто ще тридцять, ну нехай з хвостиком, і хвостик цей був ще маленьким, і підростав нешвидко.

З Петьки, простого каменяра на будівництві, наш герой виріс до бригадира і став Петром, а потім і Петром Івановичем, начальником дільниці. Якщо посада і радувала – повага, зарплата, то по батькові Іванович почало наводити на сумні думки. А за тридцять п’ять, коли хвостик помітно підріс, взагалі стало якось не по собі.

Жити бобирем вже набридло. Отримана від будівельного тресту однокімнатна квартира не радувала, навіть відлякувала порожнечею і невлаштованістю. І ось тут Петро Іванович, озирнувшись навколо, помітив, що вибирати вже особливо і нема з кого.

Друзі та знайомі давно переженилися. Дівчата перетворилися в молодих жінок, повиходили заміж, обзавелися дітьми. А такі ж одиначки, як і він, не привертали уваги. Петро Іванович, як і раніше залишався вимогливим до другої половинки, але з кожним роком все більше переймався своєю долею і посмутнів, навіть збляк. Вік є вік.

Все ж доля була доброю до нього. На його ділянку в бригаду штукатурів прийшла працювати молода дівчина, Наталія. Якось приймаючи роботу, він вказав на недоробки бригадиру. Та не стала сперечатися і пообіцяла виправити до завтрашнього дня.

Молоденька дівчинка, це і була Наталя, опустивши голову, стояла збоку і зітхала.

– Твоя робота? – строго запитав Петро Іванович.

– Моя, – відповіла дівчина і підняла голову, готова розплакатися.

І тут блискавка проскочила між нею і начальником. Погляд Наташі був боязким і сумним, але в цьому погляді було щось особливе, що кожен з нас чекає все життя. Петро Іванович зустрів свою долю.

Коли приходить любов, вік стає не важливим, навіть якщо різниця між Петром і Наталкою була в п’ятнадцять років. Двадцять п’ять і сорок – дрібниця, коли попереду довге щасливе життя. Вони мали рацію, літали наче на крилах і були щасливі.

Бог не дав їм дітей. Спочатку вони засмучувалися, але потім звикли, вірніше просто продовжували жити удвох. Переїхали в іншу квартиру в новому будинку, де отримали квартири багато знайомих з роботи. Переїзд вийшов веселий і дружний. Разом носили речі один одному, а потім святкували одне новосілля за іншим.

На одному майданчику з Петром і Наталкою отримав квартиру їх же трестівський будівельник, Сергій, він був молодший від Петра років на десять, жив один, був товариським і веселим. Петро знав його і раніше, а тут здружився з ним по справжньому.

Роботи з облаштування квартир вистачало. Сергій допомагав Петру, а Петро – Сергію. Зайти і попросити дриль, пересунути меблі, стало для них буденною справою. Нерідко Сергій просто заходив в гості, а жаліслива Наталя годувала чоловіків вечерею. Що, що, а готувати вона вміла.

Час невпинно мчав вперед, іноді біг, але ніколи не відставав, не тягнувся. Життя Петра і Наталі було наповнене подіями, коротати час їм не доводилося.

Вони завели собі дачу, так, одна назва. Петро і Сергій побудували будиночок, нескладна робота для двох будівельників. А Наталя захопилася городом, розвела квітник. Тепер всі вихідні вони проводили на своїй ділянці. Нерідко з ними їздив і Сергій, він так і залишався самотнім.

Шістдесят років до Петра Івановича підкралися несподівано. Він сам ніколи не думав, що життя пролетить так швидко. Чомусь вирішив – ось він поріг, переступивши який відразу опиняєшся в старості. Розумів, не можна так, але нічого вдіяти з собою не міг.

Петро Іванович з любов’ю дивився на Наталюі трохи їй заздрив, сам не знаючи чому. Здавалося, радуйся, живи далі з молодою дружиною, тим більше ніякого погіршення стосунків за двадцять років не відбулося.

Доканала його робота. Як раніше керувати людьми він уже не міг, втомився від нескінченних позаштатних ситуацій і чвар. Нелегко доводилося, графіки будівництва зривалися, і йому м’яко запропонували перейти на простішу роботу в тресті. Петро Іванович засмутився ще більше, розлютився і пішов на пенсію. Проживемо і так! Наталя підтримала, проте з цього моменту він почувався справжнім старим.

А чим зайнятися пенсіонеру? На літо він переїжджав на дачу. Наталя відвідувала його у вихідні. Так минуло ще п’ять років.

І ось одного разу в вересні Петро Іванович вирішив зробити дружині сюрприз і приїхати в п’ятницю ввечері, коли дружина вже буде вдома. Набрав цілу сумку свіжої зелені, овочів, підкопав картоплі і нарізав шикарний букет гладіолусів. Біля під’їзду подивився на свої вікна, світло світилося, дружина вдома, зараз порадую.

Петро Іванович обережно відкрив ключем двері і, намагаючись не шуміти, зайшов до квартири. Світло в коридорі не горіло, він зняв черевики і тримаючи букет в руці пішов на кухню, де було світло. Але, проходячи повз спальню, в яку були закриті двері, почув шум.

Серце тьохнуло, схоже зупинилося, а губи затремтіли. Петро Іванович відразу хотів піти з квартири, але все ж, пересиливши себе, трохи прочинив двері і заглянув в щілину. Що описувати побачене, картина, що відкрилася  вразила. Наташа і Сергій були разом.

Петро Іванович обережно прикрив двері, прокрався коридором, підібрав сумку з дачі і сяк-так заснув ноги в черевики, вийшов з квартири, замкнувши вхідні двері.

Він ще постояв біля під’їзду, дивлячись на вікна своєї квартири, поставив букет в урну і поїхав на вокзал, де встиг на останню електричку. У поїзді він плакав, плакав мовчки, тремтіло обличчя губи, тряслися руки, підносячи до очей носовичок. Щастя закінчилася.

Добравшись в темряві до свого будиночка, Петро Іванович автоматично приготував вечерю, приклався до пляшки, що в його житті траплялося рідко, і ліг спати. Перед очима проносилися події з життя з Наталею, він не бачив в ньому ніякої вади.

Але згадав, як в останні роки не раз бачив багатозначні погляди, що тепер пояснювали те, що трапилося, якими обмінювалися Наталя з сусідом, їх несподівана люб’язність. І все це відбувалося в його присутності!

Петро Іванович намагався згадати, коли це почалося, але не міг. Та й чи важливо це було тепер. Він не відчував злості, лише тяжка образа захопила його серце. Так він і заснув.

Настала субота, треба було їхати додому, так вони домовлялися з Наталею. І Петро Іванович поїхав. Двері йому відкрила радісна дружина, вони обнялися й поцілувалися. Петро Іванович сприймав те, що відбувається ніби збоку.

– А я думала ти вчора приїдеш, не втерпиш.

– Почав вчора картоплю копати, не встиг на електричку.

– А квітів що не привіз, гладіолуси напевно у нас шикарні.

– Так, красиві. Ти знаєш, твій улюблений бордовий розцвів.

– Тоді сьогодні і поїдемо.

– Сумку розбери, я набрав трохи всього. Картоплі ще багато копати, може Сергія покличемо?

– Поклич, нехай допоможе.

Життя котилася по накатаній колії, Петро Іванович нічого не міг з собою вдіяти. Тільки скалкою в серці засіла біль. “А куди мені одному старому? Так і буду доживати при них. Нехай думають, що я нічого не знаю”, – подумав Петро Іванович і пішов до сусіда, кликати його копати картоплю, – “Треба ще якось пояснити Наталі, куди пропали квіти”.

Автор: coffeecup.

Фото ілюстративне.