Дозвілля
Ще два роки не минуло, як відійшла у небуття моя Вірочка. Я “замкнувся” в квартирі, де все нагадувало про неї. Запах її парфумів, шаль, який так і продовжував висіти на вішаку, і навіть улюблена чашка Віри. Вона мій всесвіт, який в одну мить зник. Але мої рідні і навіть дочка, вважають, що це не правильно. – Ти ще не в тому віці, щоб замикатися в собі. Мама б цього не хотіла! – Послухавши їх я пішов на день народження. Тепер не знаю що з цим робити
Ще два роки не минуло, як відійшла у небуття моя Вірочка. Я “замкнувся” в
Дозвілля
Кожен Новий рік Андрій і Оксана збирали багато гостей. Зазвичай святкування відбувалося на дачі, яку Андрій успадкував від батьків. Просторий будинок, велика альтанка — ідеальне місце для веселих компаній
— Андрію, якщо на Новий рік я побачу Артема, то ти не лише святкуватимеш
Дозвілля
Знову? – засмучено промовила жінка. – Та скільки можна? Твої родичі до нас що, щотижня їздитимуть?
Діно, до нас завтра гості приїдуть! – Вирішив порадувати дружину Данило. – Які гості?
Дозвілля
Олеся вийшла з кімнати, залишивши Андрія говорити з матір’ю. Вона зачинилася у ванній, увімкнула воду і нарешті дозволила сльозам литися. Як же важко їй усвідомлювати, що рідні чоловіка вважають її хатньою робітницею
— Це ж твій обов’язок, як господині дому! — заявив чоловік, захищаючи прохання своєї
Дозвілля
Через якийсь час мама разом з новим чоловіком і донькою поїхали до іншої країни, ​​залишивши сина в столиці з бабусею. Ніні тоді було лише 5 років.
– Даниле, я більше так не можу терпіти! Ніні вже доросла, а поводить себе
Дозвілля
– О, ще одна, що ходить сюди. Що, сподіваєтеся квартиру отримати, за ваші жалюгідні подачки? – заявила мені молода жінка з порогу, коли я навідалася до стареньких
Мене звати Анастасія, і я — соціальний працівник. Щодня моя робота приносить мені нові
Дозвілля
Посеред ночі мене розбудило щось дивне. Відкривши очі, я відчула незнайомий запах і побачила силует над ліжком. Якийсь тягар нависав наді мною, наче тінь
Ох, та ніч у свекрів мені запам’яталася надовго. З родичами чоловіка у мене від
Дозвілля
– Послухай, Олено, ти ж знала, що у мене є дитина, – обурено сказав я, намагаючись стримати себе. — І це Зоряна, моя донька, а не перешкода чи якийсь тягар, якого треба позбутися!
Ми з Оленою зустрічалися вже понад року, і здавалось, усе в нас було ідеально.
Дозвілля
За кілька тижнів до Різдва в нашому домі з’явилася моя найкраща подруга, а заодно і хрещена Ярини – Оксана. – Якою ж вона вже дорослою стала! – захоплено промовила вона, дивлячись на фото доньки на стіні. – Що ж їй подарувати на свята? – Тільки не щось дуже дороге, – озвався Артем з-за столу. – Ми не хочемо, щоб вона звикала до легких грошей. – В день Різдва Яринка тримала в руках конверт, а в ньому – 1000 гривень
– Мамо, подивись, я знову намалювала! – Ярина простягнула мені планшет, на екрані якого
Дозвілля
— Не буду заважати! — крикнула я, ледь стримуючи сльози. — Руки від мене! Слова вирвалися самі, і я не впізнавала себе. Я була розгубленою, а образа накрила, ніби хвиля, що забирає з собою все на своєму шляху. Я різко розвернулася й вибігла з кав’ярні, намагаючись зберегти бодай крихти гідності
— Не буду заважати! — крикнула я, ледь стримуючи сльози. — Руки від мене!

You cannot copy content of this page