Остап був бідним і невпевненим у собі чоловіком, тому я пішла до багатого коханця. Але життя з Іллею не принесло мені щастя. Я постукала в двері колишнього. Він мені відкрив, але за хвилину зачинив, перед самим носом. Я до останнього надіялася, що таку як я, він пробачить. Ну оступилася разок.
Кажуть, що гроші – це не головне в житті, але їх відсутність може забрати всі радощі. Я знаю це краще за багатьох. Можливо, моя історія видасться вам знайомою, можливо, ви засудите мене, але я не прошу співчуття. Я просто хочу зрозуміти, чи правильно я вчинила. І що тепер робити.
Все почалося з Остапа, чи то з його звички мовчки погоджуватися з усім, що я казала. Мені було 25, ми щойно одружилися, і він був готовий віддати мені ключі від свого світу. Неважливо, чи це стосувалося вибору фарби для нашої маленької квартири на околиці міста, чи планів на майбутнє.
Я вирішувала – він погоджувався. З одного боку, це було зручно, з іншого – я відчувала, що мені бракує партнера, який би міг сказати: “Настю, ти помиляєшся”.
Чого мені не вистачало? Грошей. Тих самих, які відкривають двері до кращого життя. Ми не бідували, але кожна велика покупка обговорювалася місяцями. Я мріяла про вечері в ресторанах, а не про домашню їжу, куплену на розпродажі. Я хотіла нову сукню, а не чекати, поки розпочнеться сезон знижок. Відпустки? Забудьте про море – лише поїздки до мами на село.
Остап був інакшим. Його задовольняло те, що в нас є дах над головою, і він міг щодня їсти свій улюблений борщ. Він не розумів, як на мене це тиснуло. Щоразу, коли я натякала, що хочу більшого, він казав:
– Настю, головне, що ми маємо одне одного.
Але чи вистачає “одне одного”, коли життя схоже на постійну боротьбу за виживання?
Ми з Остапом тоді працювали в різних офісах одного бізнес-центру. Одного дня я зустріла його у ліфті. Ілля. Високий, впевнений, завжди одягнений у дорогі костюми. Його парфуми залишали за собою шлейф аромату, від якого серце починало битися частіше. У порівнянні з ним Остап здавався таким звичайним…
Спершу ми лише обмінювалися привітаннями, але якось Ілля підійшов до мене в кав’ярні.
– Вам каву? – запитав він, киваючи на меню. – За мій рахунок.
Я вагалася, але він посміхнувся, і я погодилася. Так почалися наші розмови — спершу короткі, потім все довші. Він розповідав про свої поїздки за кордон, про бізнес, про те, як вірить у те, що кожна жінка заслуговує на розкіш.
– Ти неймовірна, Настю, – казав він, дивлячись просто в очі. – Чому ти ще не живеш так, як мрієш?
Я не знала, що відповісти. Але саме тоді вперше задумалася: а чому я справді не можу жити краще?
Зустрічі з Іллею ставали все частішими. Він не приховував свого захоплення мною. Коли я вперше зізналася йому, що я заміжня, він лише знизав плечима.
– Це нічого не змінює. Люди одружуються, але це не означає, що вони знайшли свою людину.
Його слова влучили в ціль. Я не відчувала себе щасливою поряд з Остапом. Ми жили в одній квартирі, але були такими далекими одне від одного. Остап не бачив моїх сліз, не помічав, як мені важко. А Ілля бачив. Він робив усе, щоб я почувалася особливою. Годинник, прикраси, букети квітів — це були його способи сказати: “Ти варта більше”.
Одного вечора, коли Остап повернувся з роботи, я стояла біля дверей з валізою.
– Настю, що це? – запитав він.
Я зітхнула і зібралася з силами.
– Остапе, я йду. У мене є інший. Мені шкода, але я більше не можу.
Його обличчя було розчарованим. Але він нічого не сказав. Просто кивнув і вийшов з кімнати.
Я переїхала до Іллі. Спершу це було схоже на казку. Розкішна квартира, подорожі, вечері в ресторанах. Він купував мені все, що я хотіла. Але щастя виявилося недовговічним.
Через рік Ілля почав змінюватися. Його бізнес почав давати тріщини, і з ним змінився і він сам. Він ставав злим, почав заглядати до чарки. Одного разу, повернувшись додому після чергового застілля з партнерами, він вперше на мене підвищив голос…
Я була здивована, але вирішила пробачити. Він попросив вибачення, подарував дорогий браслет і пообіцяв, що це більше не повториться. Але це повторювалося. З кожним разом ставало все гірше.
Я зібрала свої речі і пішла. Спочатку до батьків, які не приховували свого розчарування:
– Ми тебе попереджали, Настю! Остап був хорошим чоловіком, а ти обрала гроші!
А потім я зрозуміла, що хочу повернутися до Остапа.
Двері відчинилися, і я побачила його. Мого Остапа. Він виглядав інакше – старшим, змученим. Мовчки дивився на мене, чекаючи, що я скажу.
– Остапе, я… Я зробила помилку. Я хочу повернутися.
Він мовчав довго. Потім спокійно сказав:
– Ти вже зробила свій вибір.
І зачинив двері перед моїм носом.
Тепер я живу сама. Усі ці подарунки від Іллі – лише нагадування про те, що я обрала не ту дорогу. Я розумію, що зрадила Остапа, але чи можна виправити те, що я зробила? Чи є сенс боротися за нього? Чи краще прийняти все, як є, і просто почати нове життя?
Напишіть мені, що б ви зробили на моєму місці. Можливо, ваші слова допоможуть мені знайти правильний шлях.
