Я у віці, але все одно хочу створити сім’ю, адже від самотності так хочеться втекти. Я розумію, що у кожного чоловіка, який підходить мені, своя історія, життєвий досвід, скоріш за все є дорослі діти, а може вже й онуки. Все ж таки, я сподівалася, що все у нас складеться. Перші тижні все ще якось трималося до купи, але згодом — розлетілося на дрібні уламки.
Олексій, мій чоловік, має 15-річну доньку Сашу від першого шлюбу. З матір’ю дівчини він давно розлучений й особливо не втручається у життя дитини, хіба інколи телефонує на свята. Спершу Саша ставилася до мене достатньо лояльно, ми навіть ходили разом на прогулянки, пекли домашнє печиво. Але після нашого переїзду до нового будинку все пішло не так, як мені хотілося.
Тепер ми живемо усі в одному домі: я, Олексій, Саша і мої двоє дітей: Олег та Іра — двійнята, яким по 18 років. З цього моменту і почалася наша персональна драма. Виявилося, що Саша зовсім не така проста дівчина, а скорше «принцеса» в уявленні її батька. Олексій буквально обожнює її, задовольняє кожен каприз дівчинки й у всьому підтримує. У мене ж від цього вже зводить зуби.
Олег і Іра намагаються не перетинатися з Сашею. Якось за вечерею син сказав:
— Мамо, я її вже боюся. Вона як щось не так, одразу починає свої істерики.
Іра тільки кивала головою. Вони, намагаючись уникати конфліктів, спочатку обрали шлях мовчання. Але не завжди виходить довго змовчувати.
Усе почалося з ванної кімнати, Саша може зависати там півтори чи навіть дві години. Спочатку приймає ванну, у процесі слухає музику, потім різні маски для обличчя, рук, ніг, макіяж і ще сто інших «критично важливих справ». Я запропонувала компроміс: хай кожен проводить у ванній по 20 хвилин, щоб усі все встигли. Але Саша вчинила сварку:
— Я що, мушу страждати через те, що у вас немає терпіння? Я маю право на особистий час!
Я спитала про це в Олексія, та він тільки знизав плечима:
— Це ж дитина, дай їй трохи свободи.
Мене, звісно, це завело. Замість підтримки — постійне замилування її капризами.
Одного разу, коли Саша знову хворіла, я бігала з інгалятором, приносила чай з медом, а її мама просто написала повідомлення «Одужуй швидше» — і на цьому все. Але як тільки дівчина видужала, її поведінка знову змінилася: ніби корона на голові знову засяяла, а ми всі — лише її особиста обслуга. Вона почала командувати навіть батьком, той лише терпів, бурчав щось під ніс, але, врешті, робив усе, що вона просила.
— Олексію, – не витримала я одного вечора, – чи ти не бачиш, що відбувається? Саша постійно командує всіма.
— Знаю, – відповів він. – Але вона така тендітна, така ніжна… Якось усе уляжеться.
А мені все важче й важче. Що не день — нова проблема. Якось Саша вирішила вказати мені, що робити, і я не втрималася, почала з нею сперечатися. Звісно, завершилось це тим, що ми з нею знову посварилися. А Олексій тільки підлив масла у цю ситуацію своєю байдужістю.
І ось, один із ранків. Як завжди, черга до ванної. Я стою перед дверима й зітхаю, сподіваючись, що хоча б цього разу вона впорається швидше. Раптом відчиняються двері й з’являється Саша:
— Ну що, ти знову з претензіями? Може мені взагалі виїхати з цього дому, щоб вам не заважати? – саркастично бурчала вона, дивлячись на мене з-під лоба.
Я мовчки пройшла повз неї, але щось усередині мене тоді зламалося. Увечері я поставила чоловіку ультиматум:
— Олексію, або ти розв’язуєш питання з дисципліною і взаємоповагою у домі, або я збираю речі та йду. Я не готова жити у своєму домі як гість, який повинен просити дозволу у «принцеси».
Він подивився на мене з сумом, але, як завжди, промовчав. Це мовчання поставило крапку. Я зрозуміла, що залишаюся сама у цій боротьбі.
Наступного дня я зібрала речі. Діти дивилися на мене з розумінням, ніби чекали цього моменту. Я повернулася до Олексія на прощання:
— Мабуть, нам просто не судилося. Шкода, що ти не зміг стати мені справжнім партнером.
Його відповіді я так і не дочекалася. Тільки мовчання.
