– Оксано, ти ж розсипала сіль! Щоб не було між нами суперечки, набери трохи в жменьку і перекинь через плече. – сказала мені наказовим тоном бабуся Килина. Я з цього лише сміялася. – Ну які забобони в наш час? Це ж нісенітниця, бабулю, – відповідала я. А потім бабусі Килини не стало. До мене переїхала жити моя сестричка Марина. Я ніколи не думала, що таке трапиться, але так, я використала один її “прийом”. І ви знаєте, він спрацював.
А почалося все з бажання вирватися з дому, де місця не вистачало навіть для повітря. У нас було вісім дітей, я – старша. Дім після школи ставав полем битви: хтось вигукував, хтось ридав, а хтось змагався за право забрати останній шматок маминого борщу. І хоча я дуже любила своїх братів і сестер, простір та тиша були для мене недосяжною мрією.
Одного вечора я сиділа з бабусею Килиною за столом, допомагаючи їй розкладати ягоди для варення.
– Знаєш, Оксанко, – почала вона, – ти вже доросла. Хіба тобі не хочеться мати свій куточок?
– Ще б пак, бабусю! Але як? Грошей на оренду немає, а роботи, окрім цієї каси у супермаркеті, я так і не знайшла.
Бабуся усміхнулась. Її зморшки на мить стали глибшими, а очі блиснули хитрим вогником.
– А мій верхній поверх? Там дві кімнатки, наче створені для тебе. Прибереш, облаштуєшся – і будеш мати свій дім.
Я застигла від несподіванки. Такого повороту я не чекала. Бабуся дійсно жила сама у великій хаті, бо дідуся вже давно з нами не було. Ідея здавалася казковою. Вже наступного дня я перевезла свої речі.
Кімнати нагорі були невеличкі, але затишні. Мені вдалося все гарненько прибрати, і згодом я відчула себе наче у власному царстві. Тиша, порядок, і, найголовніше, ніхто не змагається за місце під сонцем.
Перші кілька тижнів були райськими. Але згодом я зрозуміла: у бабусі є свої правила. Її забобони стали невід’ємною частиною нашого спільного життя. Як тільки я ненароком поставила чашку на стіл догори дном, бабуся вигукнула:
– Горе накличеш! Так можна втратити гроші!
Якось я повернулася додому, забувши телефон, і вже збиралася швидко бігти нагору, але Килина рішуче зупинила мене біля дверей.
– Сядь на поріг, бо повернеш щастя, яке за тобою бігло!
Я опиралася, але врешті сіла, думаючи про те, як абсурдно це виглядає зі сторони.
А ще був її знаменитий спосіб «віднайти загублене». Бабуся перевертала горщик догори дном і шепотіла щось собі під ніс. Скажу чесно: одного разу це спрацювало. Я шукаю гаманець, обшукую все – немає. А бабуся взяла горщик, перевернула його, сказала щось, – і ось він, гаманець, лежить під подушкою, хоча я вже там шукала.
Чи почала я вірити в ці всі прикмети? Ні, але з часом прийняла їх як частину нашого життя. Бабуся хотіла допомогти, навіть якщо її методи здавалися мені смішними.
Моє життя кардинально змінилося за три роки в бабусиній хаті. Ми стали справжньою командою: я допомагала їй з важкими справами, а вона підтримувала мене морально. Її добрі поради та життєва мудрість не раз рятували мене у складних ситуаціях. І навіть її забобони здавалися тепер не дратівливими, а милими.
Коли бабусі не стало, я залишилася жити в цьому домі разом зі своєю молодшою сестрою Мариною. Ми знайшли своєрідний баланс: працювали, облаштовували простір і навіть завели кота – руденького на ім’я Жовток.
Одного разу Жовток пропав. Це був справжній подив. Ми з Мариною шукали його всюди: у саду, на вулиці, навіть обійшли сусідські двори. Але кота не було. І тоді я зробила те, що колись вважала безглуздим: дістала бабусин горщик, перевернула його і сказала:
– Ну що ж, бабусю, тепер твоя черга допомогти.
Через кілька хвилин ми почули слабке нявчання з шафи. Жовток сидів там разом із трьома крихітними кошенятами. Виявилося, він – точніше, вона – стала мамою!
Ось так життя іноді підтверджує, що старі способи можуть бути корисними навіть у наш час. Що ви думаєте, друзі? Чи варто було б приймати ці забобони, чи це просто милі традиції, які додають родзинку в наше життя? Напишіть – мені дуже цікаво знати вашу думку!
