Оксана сиділа на кухні, дивлячись на екран свого телефону, і не могла повірити власним очам. На фотографії її молодша сестра Катерина сфотографована на тлі Ейфелевої вежі, щасливо посміхаючись у камеру.
Підпис під фото говорив: “Париж, я люблю тебе! Мрії здійснюються!”
– Не може бути цього, – пробурмотіла Оксана, хитаючи головою. – Знову? Ну вона дає!
Оксана швидко перегорнула профіль своєї рідної сестри та виявила ще кілька фотографій з недавніх подорожей: ось Катерина на пляжі в Єгипті, ось вона катається на лижах десь в засніжених горах, а ось вона вже знову десь біля величезного озера.
– Ну, нічого собі, – Здивувалася Оксана. – Катерина в мене ж в цьому місяці гроші просила в борг.
І тут ніби спеціально, на екрані висвітлилося повідомлення від Каті:
“Привіт, Оксанко! Як справи в тебе? Слухай, тут така справа. Можеш позичити мені трохи грошей? Нам із чоловіком на відпустку не вистачає, а так хочеться в Карпати поїхати, а то я скрізь сама їжджу, а це з ним хочемо поїхати вдвох. Повернемо, як тільки зможемо!”
Оксана відразу розсердилася. Вона глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтись, і почала писати відповідь:
“Катерино, ти серйозно? Ти нещодавно була в Парижі, часто ти відпочиваєш, а тепер вже Карпати тобі подавай. А як же кредит, який ви хотіли взяти на квартиру, про яку ти постійно говорила?”
Відповідь від сестри прийшла миттєво:
“Ой, ну іпотека зачекає ще! Жити потрібно зараз, а не збирати на потім. Ти ж знаєш, як важливо мандрувати, поки молоді!”
Оксана вже збиралася щось різке відповісти щось різке, але тут у кімнату зайшов її чоловік Іван.
– Що трапилося? – запитав він, помітивши вираз обличчя дружини. – Знову Катя?
Оксана кивнула і простягла йому телефон. Іван швидко пробіг очима листування і похитав головою:
– Ну, знаєш, це вже надто. Можливо, настав час поставити крапку в цих нескінченних позиках?
– Ти маєш рацію, – зітхнула Оксана. – Просто вона моя сестра. Якось ніяково відмовляти, ми ж рідні люди.
– А їй не незручно постійно просити у тебе гроші? – спокійно зауважив Іван. – Тим більше, коли вона витрачає гроші на розваги, а не на щось справді важливе.
Оксана замислилась. Вона згадала, як кілька років тому її сестра з чоловіком переїхали на інший кінець країни, в інше місто “за кращим життям”. З того часу вони бачилися зрідка, в основному спілкувалися по телефону та в соцмережах.
І з кожним роком прохання про фінансову допомогу ставали дедалі частіше.
– Знаєш що, – рішуче сказала Оксана, – ти правий. Досить мовчати їй.
Вона взяла телефон і написала:
“Катерино, грошей більше я тобі не дам, можеш не просити. Якщо вам так потрібні гроші на подорожі, може варто менше витрачати та більше відкладати, ти ж хочеш квартиру брати в кредит?”
Надіславши повідомлення, Оксана відчула одночасно полегшення і тривогу. Вона знала, що сестра не зрадіє такій відповіді і вона їй викаже все, але розуміла, що це потрібно.
Відповідь прийшла через кілька хвилин: “От значить як? А ще сестра рідна мені називається! Я думала, ти мене підтримаєш, а ти лисе про себе думаєш!”
Оксана зітхнула та відклала телефон.
Згадала, коли сестра переїжджала в інше місто, далеко від них, вона запитала у неї:
– А як бабуся? – запитала Оксана. – Хто її доглядатиме?
– Ой, ну ти ж поряд живеш з нею, – безтурботно відповіла Катерина. – Впораєшся якось сама. Я дзвонитиму, обіцяю, щось потім придумаємо!
З того часу минуло п’ять років. Катерина дійсно дзвонила, в основному, щоб попросити в сестри грошей. А турбота про бабусю повністю лягла на плечі Оксани.
Оксана вдячно посміхнулася до чоловіка, що він завжди підтримував в усьому її і допомагав, як міг.
У цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітлилося ім’я сусідки бабусі.
– Алло, Ольго Романівно? Щось сталося? – стривожено спитала Оксана.
– Оксанко, дорога, приїжджайте швидше! – пролунав схвильований голос сусідки. – Вашій бабусі недобре, тиск!
– Вже їдемо! – Оксана швидко скинула виклик і обернулася до чоловіка. – Іване, поїхали, бабусі недобре!
Вони швидко зібралися і помчали через все місто. Дорогою Оксана намагалася додзвонитися до Катерини, але та не відповідала.
Коли вони приїхали, бабусю оглядали фахівці, яких викликати встигла сусідка.
– Ну, що там? – спитала Оксана.
– Ми надали допомогу, тиск стабілізувався. Але потрібний постійний нагляд. Ви можете забезпечити догляд?
Оксакна переглянулась з Іваном: – Звичайно, ми щось придумаємо.
Коли фахівці поїхали, Оксана сіла поруч із бабусею:
– Бабусю, як ти? Може, поживеш у нас якийсь час?
Бабуся слабо посміхнулася:
– Ой, Оксанко, не хочу я вас обтяжувати. Ви і так постійно приїжджаєте, дбаєте про мене. А он, Катерина, хоча б раз подзвонила поцікавитися, як я.
– Ну що ти, бабусю. Ти ж рідна людина. Поїдемо до нас, га?
Вночі, коли бабуся заснула, Оксана знову спробувала додзвонитися до Катерини. На цей раз сестра відповіла:
– Алло, Оксано? Ти чого так пізно дзвониш мені?
– Катерино, ти де? – стомлено запитала Оксана. – Я тобі цілий вечір дзвоню. У бабусі тиск був, ми ледве справилися.
– Ой, – у голосі Катерини не чулося особливого занепокоєння. – А я в кафе була, телефон у шафці залишила. Ну, як вона?
– Як вона? Ти серйозно? Бабусі недобре, а ти в кафе відпочиваєш?
– Ну, а що я можу зробити? – обурилася Катерина. – Я ж далеко живу від неї. Ти там поряд, от і дбай про неї.
– Знаєш що, – обурилася Оксана, – може, тобі варто хоча б зрідка цікавитись здоров’ям бабусі? Чи ти думаєш, що раз поїхала, то можна забути про рідних?
– Ти на що натякаєш? – голос Катерини став холодним. – Я люблю бабусю не менше за твій. Просто маю своє життя і далеко зараз від неї, я не можу кинути сім’ю. Якби ти близько не жила, я б приїхала, а так не розумію чому мені їхати, коли там є ти.
– Так, життя, повне подорожей та розваг, – сказала Оксана. – А про те, що бабці потрібна допомога, ти не думаєш?
– Слухай, – роздратовано відповіла Катерина, – я не збираюся вислуховувати твої вчення. Якщо тобі так важко доглядати бабусю, може, варто подумати про будинок для людей похилого віку?
Оксана не повірила своїм вухам:
– Дім для людей похилого віку? Це ж наша рідна бабуся!
– Ну, а що? – незворушно відповіла Катерина. – Там її професійно доглядатимуть. А ти зможеш жити своїм життям.
– Знаєш що, – Оксана ледве стримувала гнів, – я не хочу це обговорювати. Просто запам’ятай: не дзвони мені та не проси грошей. Ти ясно дала зрозуміти, що тобі до бабусі байдуже.
Із цими словами Оксана поклала телефон. Вона почувала себе спустошеною та розбитою. Як могла її сестра стати такою черствою та егоїстичною?
Минуло кілька тижнів. Бабусі стало краще, але повертатися до своєї квартири вона поки що не поспішала. Якось увечері, коли Оксана допомагала їй готуватися до сну, бабуся раптом сказала:
– Оксаночко, я подумала тут. Може, нам з тобою про майбутнє поговорити?
Оксана здивовано подивилася на бабусю: – У якому сенсі, бабусю?
Бабуся зітхнула:
– Ну, я вже старенька, недужаю часто. От і думаю, може мені квартиру на тебе переписати? Ти ж до мене доглядаєш, дбаєш.
Оксана розгубилася:
– Бабусю, ти що? Яка квартира? Я про тебе дбаю не заради спадщини.
– Знаю, знаю, – усміхнулася бабуся. – Але все одно хочу, щоб ти знала: я ціную твою турботу. І хочу щоб у тебе було щось на майбутнє.
– Бабусю, давай не будемо про це. Ти ще нас усіх переживеш.
Бабуся хитро примружилася:
– Ох, Оксанко, від долі не втечеш. Але ти не хвилюйся, я вже все вирішила.
Наступного дня Оксана розповіла про цю розмову Іванові.
– І що ти думаєш? – спитав чоловік, уважно вислухавши дружину.
Оксана знизала плечима:
– Не знаю. З одного боку, це, звісно, дуже щедро з боку бабусі. Але з іншого. Якось ніяково. Адже бабуся ще Катерину має.
Іван хмикнув:
– Катерина, яка навіть не дзвонить дізнатися, як бабуся почувається?
– Ну так, – зітхнула Оксана. – Але все одно вона онука. Раптом вона образиться?
– А ти не думаєш, – обережно почав Іван, – що, може, бабуся вже розмовляла з Катериною про це? Ну, можливо, бабуся вже щось пообіцяла Катерині. І тепер почувається перед тобою винною і хоче якось компенсувати.
Оксана замислилась. Ця думка не спадала їй на думку, але тепер, коли Іван озвучив її, все стало на свої місця.
– Знаєш, – повільно сказала вона, – а ти можеш мати рацію. Це пояснило б, чому Катерина так спокійно ставиться до того, що не допомагає бабусі.
Іван кивнув:
– Саме так. Може, варто акуратно розпитати бабусю про це?
Оксана погодилася, але вирішила не поспішати. Вона хотіла вибрати слушний момент для такої розмови.
Цей момент представився за кілька днів. Бабуся почувала себе краще та вирішила спекти свій фірмовий яблучний пиріг. Оксана допомагала їй на кухні.
– Бабусю, – обережно почала вона, – а ти з Катериною давно розмовляла?
Бабуся на мить зупинилася, а потім як ні в чому не бувало продовжила чистити яблука:
– Та ось днями дзвонила. Запитувала, як я почуваюся.
Оксана здивовано звела брови:
– Правда? А мені не сказала.
Бабуся знизала плечима:
– А чого казати? Побалакали трохи, і все.
Оксана відчула, що бабуся щось недомовляє. Вона вирішила зайти з іншого боку:
– Бабусю, а пам’ятаєш, ти говорила про квартиру? Ти впевнена, що хочеш її мені залишити? А як же Катерина?
Бабуся зітхнула:
– Оксаночко, я знала, що ти про це запитаєш. Ти завжди була справедливою.
Вона трохи помовчала, а потім продовжила:
– Розумієш, я вже давно думала про те, як розпорядитися квартирою. І, оскільки тобі з Іваном є де жити у вас квартира своя, а Катерина квартиру з чоловіком орендує, то я вирішила написати заповіт на неї, щоб моя квартира дісталася їй.
Оксана відчула образу та розчарування. Але вона постаралася взяти себе в руки:
– Бабусю, а як же всі ці розмови про те, що ти хочеш залишити мені квартиру?
Бабуся винувато подивилася на онучку:
– Оксаночко, пробач мені. Я просто почувала себе винною перед тобою. Ти так дбаєш про мене, а я. А потім я подумала: може, якщо я залишу тобі гроші, які у мене накопичені, це буде справедливо?
Оксана похитала головою:
– Бабусю, справа не в грошах і не в квартирі. Справа в тому, що ти весь цей час приховувала правду від мене. А Катерина продовжувала просити у мене гроші, знаючи, що отримає квартиру!
Бабуся розплакалася:
– Пробач мені, Оксаночко. Я не хотіла нікого образити. Я думала, що так буде краще для всіх.
Оксана пригорнулася до бабусі:
– Бабусю, я не ображаюся на тебе. Я просто не розумію, як Катерина могла так вчинити.
У цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітлилося ім’я Катерини. Оксана зітхнула.
– Привіт, сестра! – пролунав життєрадісний голос. – Слухай, у мене до тебе справа. Ми з чоловіком вирішили таки взяти таки квартиру в кредит, але нам не вистачає на перший внесок. Ти не могла б.
Оксана перебила:
– Катерино, стоп. Я все знаю про бабусину квартиру. Я знаю, що бабуся написала на тебе заповіт. І знаю, що ти продовжувала просити у мене гроші, чудово розуміючи, що отримаєш квартиру. Бабуся мені все розповіла. Як ти могла, Катю? Як ти могла так вчинити зі мною, з бабусею?
Катерина сердито сказала:
– А що такого? Так, бабуся обіцяла мені квартиру. І що? Я теж онука, між іншим! А те, що ти живеш поруч і доглядаєш її, не робить тебе особливою!
– Катерино, ти серйозно? Ти роками не відвідувала бабусю, не цікавилася її здоров’ям. А тепер кажеш, що маєш право на квартиру? Знаєш що, Катерино? Совісті в тебе немає. Грошей більше я тобі не дам, можеш не просити. І на бабусину квартиру можеш не розраховувати. Я зроблю все, щоби ти її не отримала. І повір мені, я зроблю все, щоб бабуся зрозуміла, яку помилку вона зробила.
З цими словами Оксана скинула виклик і обернулася до бабусі, яка весь цей час сиділа поруч, слухаючи розмову.
– Бабусю, — лагідно сказала Оксана, — ти чула?
Бабуся кивнула, очі її були вологі:
– Чула, Оксанко. І знаєш, що? Ти маєш рацію. Я зробила помилку. Але я виправлю її.
Наступного дня вони разом поїхали до нотаріуса. Бабуся скасувала заповіт на Катерину і склала заповіт, яким квартира мала відійти Оксані.
Коли вони повернулися додому, бабуся виглядала стомленою, але спокійною:
– Знаєш, Оксаночко, я відчуваю, що вчинила правильно. Ти заслужила цю квартиру своєю турботою та любов’ю.
Минуло кілька місяців. Катерина більше не дзвонила і не писала. Бабуся поступово одужувала і навіть почала подумувати про повернення до своєї квартири.
Якось Оксана допомагала бабусі розбирати старі фотографії, та раптом сказала, коли побачила фото Катерини:
– Знаєш, Оксаночко, я все думаю про Катю. Може, ми були надто суворі до неї? Вона не хоче з нами спілкуватися, ображається. Може ти подзвониш до неї, попросиш, щоб приїхала до нас, я скучила за нею, сумно мені. Не знаю, чи довго мені ще залишилося, але так хочу побачити її, поговорити, вона ж моя рідна онучка і я її дуже люблю.
Оксана задумалася. Вона не знає, що їй робити. Чи варто самій дзвонити сестрі, переступаючи через свою гордість, якщо Катерина не дзвонить сама, не цікавиться бабусею і байдуже до родини.
Та й з бабусею цікава ситуація виходить. Оксана за нею доглядає сама і ще довго доведеться її доглядати. А бабуся так часто переписує заповіт, що невідомо що в неї на думці і чи вона не надумала щось, що знову кличе Катерину.
Як бути Оксані? Виходить, що вона бабусю доглядає сама, а квартира тоді ж кому може дістатися? Як тут правильно вчинити їй з бабусею, щоб справедливо було? Чи допомогла б тут дарча? І чи бабуся погодиться на це?
Фото ілюстративне.
