Я завжди думав, що мені неймовірно пощастило. Віра була моїм ідеалом. Я обожнював її, носив на руках, намагався вгадувати найменші бажання. Вона була моїм щастям, моїм світом. Але тепер я розумію: цього виявилося замало.
Ми прожили разом шість років. Без дітей. Це не здавалося проблемою. Вона була зовсім юною, коли ми одружилися – їй було лише 18 років. Я вважав, що попереду ще багато часу. Спочатку хотілося облаштувати все для нашої спільної родини: квартиру, дачу, сад, навіть лазню побудував. Я старався для нас, для нашого майбутнього.
Віра завжди підтримувала мене. Вона була господинею, про яку можна тільки мріяти: готувала, консервувала, займалася творчістю. Ми були щасливі разом, чи мені так здавалося?
Сусіди захоплювалися нашими хризантемами, її улюбленими квітами, які я висаджував кожного року. Вона любила казати:
— Хочеш бути щасливим усе життя – вирощуй хризантеми.
Я вирощував. І щастя у нас, начебто, було. Але одного дня я повернувся додому, а Віри не було. На столі лежала записка:
“Любий Олексію, пробач. Ми не зможемо побудувати справжню сім’ю. Будь щасливим без мене. Завжди твоя, Віра.”
Я перечитував ці слова сотні разів. Ніяк не міг повірити, що це кінець. Віра була всім для мене, а тепер її не стало. Що тепер робити з цією порожнечею? З цією безглуздою дачею, садом, цими проклятими хризантемами? Мене ще зачепило, як вона звернулася до мене у листі. Так офіційно, Олексію! Ніколи так не називала. А тут, немов я за один день для неї став чужим.
Минали дні, місяці, роки. Я так і не зміг уявити поруч із собою іншу жінку. Згодом, правда, одружився з колегою Інною. Вона давно була закохана у мене, це знали всі, але я не звертав на це уваги. Ми живемо непогано, у нас дві доньки, але я більше не відчуваю себе щасливим, як тоді, з Вірою.
Скільки разів я намагався знайти її. Об’їздив усіх її родичів, але вона неначе зникла з цього світу. І я дуже швидко здався…
Через десять років я побачив її знову. У вагоні поїзда. Вона дивилася у вікно, але я одразу впізнав її. Коли вона обернулася, наші очі зустрілися, і мені здалося, що минуле повернулося. Ми обійнялися, мов рідні, які нарешті знайшлися.
Віра розповіла про своє життя. У неї чоловік, двоє синів. Вона щаслива, чи, принаймні, так каже. Але коли вона дивилася на мене, в її очах я бачив нашу стару любов. Вона нікуди не зникла.
Ця ніч у поїзді була нашою, єдиною та останньою. На ранок вона побігла до своєї сім’ї, а я залишився дивитися їй услід. На пероні її зустрічали чоловік і діти, а в його руках був букет білих хризантем.
Я повернувся додому, знаючи, що ми втратили щось величезне, що вже ніколи не повернеться. Але життя продовжувалося. Треба жити далі, як би важко не було.
Моя мама, Світлана Іванівна, завжди була для мене взірцем мудрості й сили. Вона виростила мене сама, після того, як батько пішов із сім’ї. Я завжди прагнув зробити її щасливою, і розумів, що вона має мною пишатися. Ще багато років тому, коли я одружився з Вірою, мама щиро прийняла її, як рідну доньку.
Світлана Іванівна мала свої принципи й традиційні уявлення про шлюб і сім’ю. Вона часто говорила:
— Льош, головне в сім’ї – це діти. Сім’я без дітей — як дерево без плодів.
Спершу вона була в захваті від Віри. Вони разом пекли пироги, обговорювали рецепти й навіть вишивали рушники. Але з кожним роком мама дедалі частіше почала запитувати:
— Льош, а коли вже я стану бабусею?
Я знизував плечима:
— Мамо, у нас усе ще попереду.
Віра почала уникати розмов зі свекрухою. Її дратували натяки й запитання про дітей. Мама ж переконувала мене:
— Ви молоді, треба діяти. Чого ви чекаєте?
Я намагався захищати Віру. Говорив, що спочатку треба облаштувати наше життя. Але одного разу мама прямо заявила:
— Вона не хоче дітей, Льош. Вона тебе відволікає дачами, квітами, але це не сім’я. Замислись.
Ці слова запали мені у душу. Я почав помічати, як Віра дедалі частіше виглядає задумливою, як уникає розмов на важливі теми. А потім був той день. Я повернувся додому й знайшов записку. Мама прийшла через годину після того, як я сидів на дивані, дивлячись у стелю, не розуміючи, що сталося. Вона прочитала записку, похитала головою й сказала:
— Я ж попереджала.
Мамині слова ще довго відлунювалися у моєму серці. Я сердився на неї, на себе, на Віру. Але найгірше — важко переживав порожнечу у душі. Мама намагалася мене підтримати: приносила їжу, допомагала доглядати сад, навіть казала, що треба почати все з нуля. Але від думки, що все це я робив для Віри, ставало ще важче.
Згодом я одружився з Інною. Мама була задоволена:
— Це жінка, яка тебе цінує. І діти у вас є. Нарешті все, як треба.
Але навіть мама не знала, як глибоко у мені засіла пам’ять про Віру. Коли через десять років я зустрів її у вагоні поїзда, мені знову здалося, що все навколо застигло. Ми розмовляли всю ніч, і я зізнався їй:
— Якби ти тільки захотіла, я б повернувся до тебе, залишив би все.
Віра сумно усміхнулася:
— Я рада, що ти щасливий, Льошо. Тепер ти маєш усе, про що мріяв. А мені треба повертатися до своєї сім’ї.
Повернувшись додому, я розповів усе мамі. Вона уважно вислухала й сказала:
— Льош, ти обрав правильний шлях. Не оглядайся назад. Сім’я, яку ти створив, потребує тебе.
Можливо, вона була права. Але інколи я ловлю себе на думці, що у глибині душі я все ще люблю Віру. І, дивлячись на хризантеми у саду, згадую її слова: “Хочеш бути щасливим усе життя – вирощуй хризантеми”.
Ці квіти залишаться для мене нагадуванням про те, що щастя — це не завжди те, що здається правильним. Іноді воно те, що назавжди залишилося у минулому.
Тепер я будую своє життя з іншою жінкою. Інна була турботливою, легкою у спілкуванні, і найголовніше — вона хотіла створити справжню сім’ю. Через два роки після весілля у нас з’явилася перша донька, а ще через рік — друга. Мама була на сьомому небі від щастя.
— Нарешті, Льош, ти став батьком. Дивись, які у тебе красуні! Ось що значить справжня сім’я.
Але час показав, що все не так ідеально, як здається на перший погляд. Інна стала іншою. Вона часто затримувалася на роботі, з кимось говорила пошепки телефоном, а потім почали з’являтися перші чутки. Спершу я не звертав уваги. Але коли сусід якось обережно натякнув, що бачив Інну у кафе з чоловіком, я почав сумніватися.
Невдовзі все розкрилося. Інна зізналася, що у неї є стосунки на стороні. Я був приголомшений. Здається, земля пішла з-під ніг. Але найважче було те, що вона не заперечувала моїх найбільших страхів:
— Льош, я не знаю, чи твої це діти…
Ці слова вибили мене з колії. Я відчув себе обманутим. Всі роки, які я присвячував Інні, всі зусилля, всі сподівання на майбутнє — усе це раптом втратило сенс.
Я намагався триматися. Для дівчаток я був найкращим татом, навіть якщо іноді у глибині душі точилася сумнівна думка: чи справді вони мої? Але тепер це не мало значення, чия у них кров. Вони були моїми дочками, хоч би що там було.
Одного разу я сидів у саду біля клумби з хризантемами, які все ще вирощував — із тієї самої звички, яка залишилася від Віри. Дивлячись на них, я не міг стримати думок про те, як усе могло бути інакше. З Вірою ми були щасливі. Вона ніколи не обманювала мене, ніколи не зраджувала. Вона пішла, бо хотіла, щоб я мав те, чого вона не могла дати. Вона поступилася нашим щастям заради мене.
Я згадав нашу останню зустріч у поїзді. Як вона дивилася мені в очі, як щиро зізнавалася, що досі любить мене, хоча й живе з іншим чоловіком. І її слова тоді були правдою:
— Льош, ти був моїм єдиним коханням, але я не могла тебе тримати.
Я часто думаю: якби я тоді краще шукав її, якби не слухав маму, яка переконувала мене, що потрібно почати все з нуля… Чи міг я повернути її?
Тепер, коли Інна пішла, залишивши мене на самоті, я щоразу повертаюся до думок про Віру. Її не вистачає мені й досі. І найважче те, що я не зберіг нашу любов. Те, що я дозволив їй піти, навіть не спробувавши утримати.
Сидячи біля хризантем, я шепочу:
— Прости, Віро. Прости за те, що не зрозумів тебе вчасно.
Можливо, у цьому житті я вже втратив свій шанс на справжнє щастя.
