Літо. Рано—вранці у приватному будинку за столом снідає дівчина Валя. Вона поглядає на стіну — там годинник. Встигає на роботу. Вони живуть утрьох з бабусею і мамою. Мама працює провідником і зараз в рейсі. Бабуся лежить в кімнаті.
— Знову всю ніч сну немає, — бурчить бабуся, піднімається і сідає на ліжко, — Хоч в око стрель, лежу і дивлюся в порожнечу. Ну, що ж ти будеш робити?
— Бабцю, ти кликала? — гукає з кухні внучка, прибираючи зі столу посуд, — Я тікаю на роботу. Ти щось хотіла?
Заходить в кімнату. Бабуся сидить на ліжку, що стоїть в самому кутку за шафою.
— Ти що, бабусю? — знову питає, — Давай скоріше, бо мені пора …
— Ох, сну немає. Втомилася я, — хитає головою бабуся, — Старість — не радість. Мені всього дев’яносто років, а я втомлюватися стала. Вчора зуб нив.
— Тю! — усміхається Валя, — Мені двадцять, а вже трьох зубів немає і я не плачу. А у тебе зуб ниє. Подумаєш! Вік, бабусю, вік.
— Який вік? — обурюється баба Тоня, — Мої батьки до ста з гаком дожили. Ми всі довгожителі! І працювали до останнього дня… А я втомлюватися почала… Рано я щось постаріла. Ох-ох-ох. А зубів ти, Валентино, позбулася через те, що вже надто сильно солодке любиш. Мати тебе балувала, цукерок не шкодувала, а тепер проблеми маєш.
Валя сміється вислуховуючи повчання бабусі. Йде до серванта і дістає коробку з ліками.
— Ось, бабусю, — простягає пігулку, — Випий одну. Поспиш. Я на обід прибіжу, ти якраз на той час прокинешся. Пий, а мені вже час бігти.
Баба Тоня випила, провела внучку і лягла. Заснула відразу.
Обідня перерва. Валя підходить до будинку. Хвіртка відкрита навстіж. Здивувалася. Заходить до кімнати, а там. Кругом валяються розкидані речі, книги, газети. Шафа розкрита, одяг весь на підлозі. Дівчина злякалася. Зрозуміла, що відбулося.
«Але що ж з бабусею, де вона? — злякалася внучка і побігла до її ліжка — Вона тут?» Заглядає за шафу. Баба Тоня солодко спить. Дівчина розбудила стареньку і повідомила, що трапилася неприємність.
— Обікрали нас, бабусю! Прокидайся, — трясе її за руку, — Я викликаю 102. І на роботі повідомлю, щоб мене не шукали. Вставай, поліція зараз приїде.
Валя була рада і, водночас, здивована, що бабусю не зачепили. Певно не помітили.
— Сказали, чекайте, — оголосила Валя, як тільки повернулася, — Зараз будуть.
Жінка повільно піднімається. Ще не відійшла від сну. Дівчина оглядає кімнату і розводить руками.
Заглянула в ящик комода, де лежали гроші. Пусто.
— Та як же так! — журиться дівчина, — Поцупили. Всі гроші забрали, бабусю.
Приїхала поліція. Все оглянули і все записали. Йдучи, пообіцяли знайти злодіїв. Валя розплакалася. Підходить баба Тоня і обіймає її за плечі.
— Ну, чого ж ти так побиваєшся, рідненька? — заспокоює вона, — Я пенсію завтра отримаю. Проживемо. Припини.
Вечір. Довго наводять лад в будинку, розкладаючи речі по місцях. Баба Тоня сіла і задумалась.
— Ти, що, втомилася? — турбується внучка, — Давай, я далі зроблю усе сама, а ти лягай.
Старенька хитає головою:
— Ні! Дитинко, моя дорога. Коштовностей в домі немає. Та й звідки їм узятися…— дивиться на фото покійного чоловіка на стіні і сумно продовжує, — А найцінніше в домі, запам’ятай — це сама людина. Ганчірки купити можна, а людину вже не купиш. Ми з тобою живі — значить, все найцінніше залишилося на місці.
Фото ілюстративне.
