Моя подруга Олеся завжди була щедрою і турботливою. Кожного разу, як вона поверталася з поїздки, привозила якісь дрібнички чи гостинці — сувеніри, солодощі, іноді навіть книги. Я знала, що цього разу не буде винятку. Як тільки я почула її дзвінок у двері, одразу почала ставити воду на чай.
— Заварюй чай, я тобі такі цукерки привезла!” – її голос дзвенів радістю, коли вона заходила у квартиру, тягнучи за собою важку валізу. Ми обнялися і вона вмить стала ритися у своїй валізі. Але я не встигла ще й слова сказати, коли мою увагу привернуло щось, чого я зовсім не очікувала побачити.
Мій погляд зупинився на знайомій синій куртці, яка лежала поверх її речей.
— Лесь, а що у тебе роблять речі Ярослава? – тихо, але твердо запитала я, вказуючи на куртку.
Олеся, не підводячи голови, тільки легенько усміхнулася й знизала плечима.
— Ти помилилася. Це куртка мого брата. Він завжди такий забудькуватий, що взяв мої речі замість своїх. От так і залишилася у мене його куртка.
Я вже хотіла було повірити їй, але у ту ж мить мій погляд впав на замочок куртки. Він мав характерну подряпину — наш собака якось погриз його, коли був маленьким.
— Ні, це ж куртка Ярослава. Ось ця подряпина на замочку, бачиш? Наш Мур залишив її, коли був щеням. Поясни мені, як це можливо?
Олеся помітно напружилася, але намагалася не втратити спокій.
— Ти що, не віриш мені? Ну, справді, це все можна пояснити! Ярослав, мабуть, випадково підкинув свої речі до мого брата і тепер вони у мене.
Вона ще хвилину говорила, але я вже не чула її. Моє серце завмерло. Підозра, яка тихо тліла десь глибоко у душі, спалахнула так яскраво, що неможливо було більше її ігнорувати. Я бачила, що Олеся явно намагається щось приховати.
Ввечері, коли Ярослав повернувся додому, я відклала всі свої справи й постаралася зберегти спокій. Вечеря була як завжди: ми говорили про дрібниці, сміялися, обговорювали, як пройшов його день на роботі. Але думка про те, що я бачила в Олесиній валізі, не давала мені спокою.
Після вечері, коли він вже збирався йти спати, я, намагаючись здаватися невимушеною, усміхнулася:
— Ярославе, можеш, будь ласка, показати мені свою валізу? Олеся привезла дещо цікаве і я хотіла б порівняти.
Я бачила, як його обличчя застигло. Він на мить розгублено подивився на мене, а потім повільно відкрив валізу. Всередині, між штанами та футболками чоловіка, лежали Олесині речі — її сукня, косметика, цукерки, які вона привезла для мене. І, так, ще кілька його речей.
Тиша повисла між нами. Я взяла один з його светрів і мовчки поклала його на стіл, дивлячись йому в очі. Він не витримав мого погляду.
— І що ж ти мені скажеш? – голос мій тремтів, але я намагалася говорити спокійно.
Ярослав зітхнув і опустив голову.
— Я не знаю, як це пояснити. Я не думав, що ти дізнаєшся таким чином.
Слова сильно врізалися у моє серце. Я стояла, мовчки спостерігаючи за його розгубленістю. Він, мабуть, сподівався, що я ніколи не здогадаюся.
— Тобто, це не помилка? Ви з Олесею разом? Як давно це триває?
Ярослав не міг поглянути мені в очі. Він мовчав, а я зрозуміла, що це мовчання — відповідь на всі мої питання.
— Чому вона, Ярославе? Олеся, моя найкраща подруга. Ми стільки років разом, я завжди вірила, що між нами немає секретів. І от вона — людина, яку я любила, якій довіряла, якою захоплювалася. Як ти міг?
— Я не знаю, — тихо відповів він. — Це сталося якось само собою. Я не хотів зробити тобі боляче, але зупинитися вже не міг.
Я не вірила власним вухам. Ці слова, ці виправдання. Усе здавалося таким фальшивим і бездушним. Я відчувала, як всередині мене наростає гнів, але водночас і порожнеча.
— Знаєш, що найгірше? Не те, що ти зрадив, а те, що зрадив з нею. Людиною, яка завжди була поруч, яка начебто підтримувала мене та розуміла. Ти й вона — це як холодний душ. Але не той, який бадьорить. Той, який все заморожує всередині.
Моя душа кричала. Я більше не могла триматися спокійною. Вся наша історія, моменти разом, усе, у чому я була впевнена, тепер виявилося лише ілюзією.
З того вечора я більше не змогла дивитися ні на нього, ні на Олесю. Вона намагалася зв’язатися зі мною, пояснити, виправдатися. Та у моїй душі залишилася тільки одна правда, яку я знайшла у її валізі. І ця правда назавжди закрила двері до моєї віри у дружбу та кохання.
