Коли мені було тридцять, мій світ перевернувся. Тоді я ще була молода, повна надій та планів на майбутнє. Мого чоловіка не стало дуже несподівано, я залишилася з чотирма маленькими дітьми на руках.
У той момент я навіть не мала часу, щоб по-справжньому прожити втрату. Життя не дало мені вибору: вранці треба було вставати, годувати дітей, збирати їх до школи, піклуватися про побут і намагатися знайти хоч якусь роботу, щоб прогодувати нас усіх.
Я була мов та білка в колесі, постійно рухалась, боячись на секунду зупинитися, бо тоді б, можливо, відчула весь тягар самотності.
Я пам’ятаю, як часто мріяла про одне: тишу. Хотіла сісти на кухні за чашкою міцної кави, не думаючи ні про що, не бігаючи між пральною машиною та уроками математики, не слухаючи, як хтось хникає, що загубив рукавичку чи що вчителька дала домашнє завдання, яке, звісно, ніхто не розуміє.
Я малювала собі картину, як колись, коли діти виростуть і вирушать у своє життя, я буду сидіти в тиші. В хаті буде порядок, не буде безперервного шуму, і я нарешті зможу зайнятися тим, чого хотіла – просто відпочити, побути на самоті з власними думками.
Ну ось, час пройшов, діти виросли, розлетілися світами, хто куди. І тепер, сидячи за тією самою чашкою кави на кухні, яка нарешті порожня, я ловлю себе на думці: «А тиша-то не така солодка, як уявлялося».
Колись я мріяла про цю хвилину самотності, а тепер вона не приносить ні спокою, ні радості. Я з сумом розумію, що за стільки років звикла жити в постійній турботі про когось. Доглядати за дітьми стало сенсом мого існування, навіть коли вони вже самі давали раду зі своїм життям. Тепер, коли всі вони мають власні родини, оселі та турботи, мене почала мучити пустка.
Пригадую, як Марійка, старша донька, мала манеру приходити зранку на кухню з розпатланим волоссям і ще напівсонною усмішкою, сідала поруч зі мною і просила зробити їй чай. Вона завжди говорила: «Мамо, ти вариш найкращий чай у світі!». І це неважливо, що той чай був звичайний, зі звичайного пакетика. Її слова, ця проста похвала, робили мій день трохи світлішим. Або як Сашко, мій молодший син, завжди носив зі мною важкі сумки після школи, але на півдорозі раптом починав мені щось розповідати про своє захоплення машинами. Тоді я ще не розуміла, якими ці маленькі моменти були безцінними.
Тепер вони розповідають мені про свої життя по телефону. Розмови стали короткими: «Мамо, як ти?», «Все добре, мамо?», «Ми тебе любимо!» – і на цьому все. Вони зайняті, і я це розумію. Вони мають власні сім’ї, власні проблеми. Але іноді, коли телефон замовкає, а я сиджу за тією самою кухнею, мене охоплює смуток. Іронічно, правда? Колись я мріяла про тишу, а тепер вона мене лякає.
Я іноді питаю себе: а як би все склалося, якби в мене були подруги? Мабуть, я була б не такою самотньою зараз. Раніше, коли мої сусідки ходили одна до одної на чай, я завжди знаходила виправдання не приєднуватися. «Не маю часу, у мене діти», – це була моя постійна відповідь.
Я думала, що колись пізніше, коли діти виростуть, у мене буде можливість знайти нових друзів, сходити на ті самі чаї. Але ось, діти виросли, а я залишилась сама, і вже нікого з тих сусідок поруч немає. Вони переїхали, хтось постарів і рідше виходить з дому. Я трохи шкодую про те, що тоді не знаходила часу для них.
Але не думайте, що я скаржусь. Ні, моя розповідь не про це. Це скоріше спостереження над тим, як іронічно влаштоване життя. Те, що ми мріємо отримати, не завжди приносить те задоволення, на яке сподіваємося. Колись я мріяла про спокій, тишу і час для себе, а тепер, коли все це у мене є, я не знаю, що з цим робити. Мені не вистачає того гамору, постійного клопоту, навіть втоми від безперервних турбот.
Я згадую, як часто бігала по магазинах у пошуках зимових курток, підручників, іграшок на свята. Як діти галасували на кухні, вимагали уваги, сперечалися один з одним через дрібниці. І як, нарешті, я могла видихнути, коли вони вкладалися спати. У той момент я думала: «Ну ось, кілька годин тиші перед сном, і знову все по колу завтра». А тепер ця тиша – не тільки кілька годин, а всі дні, тижні, місяці.
Іноді я навіть ловлю себе на думці, що спеціально їду в центр міста, щоб просто побачити людей, поспілкуватися з кимось у магазині або на вулиці.
Ось так і виходить. Колись я думала, що бути самій – це свобода. А зараз я знаю, що свобода – це добре, але вона не замінює тепло, любов і метушню, що наповнювала моє життя всі ці роки. Дивлюся на свої старі фотографії з дітьми, і мені хочеться повернути хоча б один з тих наповнених днів, коли я не мала ні хвилини на себе. І, знаєте, я б уже не скаржилася.
Та попри це все, я не зупиняюся. Завжди знайду собі якусь справу – в’яжу, пекла б пироги, якби було кому їх їсти. Але головне, що життя триває, і я намагаюся приймати його таким, яким воно є.
А от цікаво, як ви, дорогі мої, справляєтеся з такою тишею, поділіться досвідом.
