Ніна змалку незлюбила своє ім’я. Несучасне, старомодне. Коли вона підросла, мама розповіла, що була у батька кохана в молодості, гарна та яскрава Ніна. Був він закоханий у неї, а вона відкинула його кохання і вийшла заміж за іншого.
– Потім зустрів мене. А коли народилася ти, він назвав тебе її ім’ям. Так і не зміг забути своє юнацьке кохання, – спокійно говорила мама.
– І ти не ревнуєш його?
– Ні. Він любить тебе та мене. А перше кохання люди пам’ятають завжди. І в тебе колись буде таке саме. – Мама погладила Ніну по голові.
– А його Ніна теж була такою негарною? – обурювалася дівчинка.
– Що ти таке кажеш? Пам’ятаєш казку про гидке каченя? А якщо так уже не подобається ім’я, змінити його зможеш, коли виростеш. Яке ім’я ти б хотіла? – Заспокоювала мама доньку.
Ніна стояла перед дзеркалом і вимовляла різні імена, намагаючись приміряти їх на себе, як сукню. Але жодне її не пасувало. Ніна зітхнула і справедливо визнала, що гарнішою від іншого імені вона навряд чи стане. Адже не ім’я прикрашає людину. Та й звикла вона до нього.
Але Ніна дуже сумнівалася, що її хтось покохає так, як батько свою Ніну. Тьмяне, незрозумілого кольору волосся, маленькі вузькі очі, гостре підборіддя. Одним словом, сіра мишка.
Батько любив Ніну майже так само сильно, як пригубити чарчину. Дорогою додому з роботи часто заходив у дешеве кафе та причащався, а після ставав добрим. Обов’язково щось приносив Ніні: то шоколадку, то цукерки, то якусь іграшку. А якщо не встигав купити, то просто давав грошей. Ніна збирала і купувала собі, що хотіла.
Коли вона закінчувала школу, батька не стало.
Мати шпетила його при кожній нагоді, що покинув їх із донькою одних. І як їм жити? Ніні вчитися треба, а на що? Яке майбутнє її чекає у невеликому селі?
Ніна гірко побивалася за батьком. Вона не хотіла нікуди їхати, але мама наполягла.
– Що тут робити? Їдь, може, заміж вийдеш, — з жалем казала мама.
І Ніна поїхала. Мріяла стати лікарем, але куди їй? Розуміла, що після сільської школи навряд чи зможе вступити. Подала документи до медичного училища. Дуже подобалися їй білі халати.
По кімнаті у гуртожитку її сусідкою була гарна Марина. От її Бог щедро нагородив красою. Яскрава кучерява брюнетка з карими очима, смаглявою шкірою та червоними губами. Та й фігура чудова. Куди до неї простакуватій Ніні.
На Марину Ніна дивилася з заздрістю. А та на тлі Ніни почувала себе просто королевою краси. Дівчата здружилися та порозумілися, обох таке сусідство влаштовувало. Поки Марина не познайомилася зі студентом із політехнічного інституту.
Ніна як побачила його, так і втратила голову. Та й важко було встояти проти такого красеня. Іноді він заходив за Маринкою до гуртожитку. А та вчилася добре, мріяла закінчити училище з відзнакою та вступити до медичного інституту, сиділа за книжками. Павло зітхав, чекав, поки Марина дочитає конспект чи підручник.
– Ти скоро? – нетерпляче питав він.
– Сходи в кіно з Ніною. У мене залік завтра, – відмахувалася Марина.
Ніна була б рада сидіти з Павлом у темному залі, тремтячи від хвилювання, але Павло її не запрошував. Посидить, зітхне і піде.
– Чого ти так з ним? Якби мене хтось так чекав, я б на сьомому небі була від щастя, – обурювалася Ніна.
– Навіщо він тобі? Ясна річ, що гуляти буде. Дівчата і зараз на нього вішаються, а далі що буде? Закохайся в когось простішого, подруго, – радила «добра» Маринка.
Ніна навчалася доволі посередньо, не старалася. Якось Павло прийшов, а Марина не повернулася з бібліотеки. На столі стояла сковорідка зі смаженою картоплею, тарілка з котлетами з кулінарії. І Павло очей не міг відірвати від столу.
Треба сказати, що смажила Ніна картоплю чудово, із салом, яке за щораз присилала їй мати. Запах був такий, що студенти всього поверху збігалися на кухню. Ніна сковорідку не залишала без нагляду, відвернешся – з’їдять.
– Може, повечеряєш зі мною? Марина зараз підійде, – запропонувала Ніна, побачивши, як Павло дивиться на страву
Хлопця довго просити не довелося. Уплітав за обидві щоки, а Ніна дивилася на нього з захопленням і мріяла тільки про одне, щоб Марина довше не приходила.
– Гарна дружина з тебе буде, – сказав Павло, нарешті, наситившись і відкинувшись на спинку стільця.
Якось у суботу Павло прийшов до Маринки. Вони напередодні домовилися піти до кіно. Але зателефонувала мама, і Марина поїхала додому.
– Прийде Павло, вибачся за мене, – попросила вона Ніну перед від’їздом.
Чекаючи на Павла Ніна приготувала черговий кулінарний шедевр.
– А я квитки взяв, – засмутився хлопець, коли дізнався, що Маринка поїхала.
– А давай я з тобою піду, – запропонувала Ніна. – Чи соромишся мене? – запитала у нього.
– Чого це? Зовсім не соромлюся. Одягайся, я на вулиці тебе почекаю, – сказав Павло і вийшов із кімнати.
Ніна боялася повірити своєму щастю. Півтори години сидіти поруч із об’єктом свого обожнювання! А може, він навіть за руку її візьме… Сама вона нізащо не наважиться. Швидко вбралася, наприскалася парфумами і бігом надвір, поки Павло не передумав.
– Я готова, пішли? – Усміхнулася вона.
– Ходімо, – буркнув Павло, окинувши Ніну похмурим поглядом.
Вона всю дорогу розповідала всякі кумедні історії, яких багато трапляється у студентській практиці, але й почутими від інших не гидувала, навіть вигадувала сама на ходу. Павло від душі сміявся. Якоїсь миті Ніна взяла його під руку, так, по-дружньому. І не відпускала аж до кінотеатру.
Фільм був цікавий, але Ніна дивилася на екран лиш трішки. Вона чекала, що Павло візьме її за руку, підсовувала йому свою руку. Але він не помічав цього. На щастя, у фільмі відбулася напружена сцена, і Ніна схопила Павла за руку, вдаючи, що їй страшно. Вчепилася міцно, не відпускала до кінця сеансу.
Потім він проводжав її до гуртожитку.
– Може, до кафе зайдемо? Їсти хочеться, – запропонував Павло.
– Ой ні. Гроші на кафе витрачати. У мене вдома сало, мама вчора передала. Смачнеееее! І картопляне пюре є, і огірки солоні. Краще і смачніше за всяке кафе. Ходімо, нагодую. Ніна не питала, просто повела його до гуртожитку.
Знайшлося й що пригубити. Після ситної їжі та випивки Павла розвезло. Він пересів зі стільця на ліжко Маринки і притулився до стіни. Поки Ніна мила посуд, Павло задрімав. Вона тихо вимкнула світло в кімнаті і сіла поруч. Відчувши опору, Павло відразу прислонився до неї, поклав голову на плече. А згодом і обійняв. Мабуть, подумав, що то Марина. А може, йому було все одно. Затамувавши подих, Ніна відповіла взаємністю.
– Вибач, – сказав він їй уранці. – Тільки Маринці не кажи, гаразд?
Ніна не відчувала докорів сумління, лише радість. Втім, Павло теж не переймався. Він ніколи не відмовлявся потішити дівчину, тим більше коли вона сама цього хотіла.
За три тижні Ніна зрозуміла, що при надії.
– І від кого ж? – Запитала Маринка.
– Від Павла, – одразу зізналася Ніна.
– Яка ти спритна. І коли встигли? Не розраховуй, що він одружиться з тобою.
Ніна подумала, що більше у неї такого шансу не буде, і зізналася Павлові.
– Слухай, це сталося випадково. – Викручуйся сама, – відповів він.
Прикро стало до сліз, але Ніна не розплакалася, лише твердо сказала, що стане матір’ю.
– Як хочеш, – знизав плечима Павло.
Ніна встигла здати останню сесію, а от диплом не встигла здобути. На світ з’явилася донечка. На виписку прийшла Маринка. Віддала їй гроші та пакет із одягом.
– З дівчатами скинулися, та й Павла потрясла трохи. Ти поїдеш додому? – Ніна захитала головою. – Я так і думала. У гуртожитку тебе не залишать, тож треба квартиру орендувати. Я придивилася одну кімнату, якщо хочеш, поїдемо прямо зараз. Господиня самотня, навіть зраділа. Бере дешево. Не дуже молодь хоче жити з кимось.
Тож, можна сказати, Ніні пощастило. Господиня одразу запропонувала їй свою допомогу.
– Павло грошей дав, але на більше ти не розраховувай. Він зустрічається з кимось, – ппрощаючись сказала Маринка. – А я їду додому. Через тебе затрималася. – І вона пішла.
А Ніна розплакалася.
– Перестань, молоко пропаде, – суворо сказала господиня.
Гроші швидко скінчилися. Але Розалія Михайлівна прикипіла душею до дівчинки. Махала рукою на вибачення Ніни, підгодовувала її. А потім почала приводити до неї своїх подруг. За гроші Ніна робила їм уколи. У літніх людей постійно щось побполює. А потім Ніна насмілілася і влаштувалася до лікарні, брала нічні чергування, щоб день проводити з донькою.
Якось гуляла з коляскою, дійшла майже до самого центру міста. Зустріла Павла. Він з цікавістю зазирнув у візок. Почав приходити, приносити маленькі подарунки.
Раптом уві сні не стало Розалії Михайлівни. Вона раніше казала, що в неї нікого немає, що квартиру відпише Ніні, та не повірила. А коли після прощання розбирала її речі, знайшла конверт із заповітом. Усі “претензії” поліції до Ніни розвіяли її подруги, які стали горою.
Тепер Ніна жила у своїй квартирі. Коли дзвонив Павло і казав, що прийде провідати доньку, вона намагалася приготувати щось смачне. Він, як і раніше, любив поїсти.
Якось запропонував одружитися.
– Я ж не безсердечний.
Ніна розуміла, що його приваблювала квартира, а не любов до неї. Але вона була й цьому рада. Вони розписалися. Нічого у житті Ніни не змінилося. Павло жив своїм життям, приходив додому, коли заманеться. Але вона була рада. Адже нагулявшись, він повертався до неї.
Але одного разу помітила, що щось змінилося. Став задумливим, розсіяним, затуманеним поглядом дивився кудись крізь неї. Начебто тут сидить, а не їсть, витає у своїх думках. І вперше Ніна занепокоїлася.
Вона зателефонувала до його друга і все з’ясувала. Закохався Павло у співачку з ресторану.
Ніна пішла на неї подивитися. Нічого така, струнка, в вузькій сукні з розрізом, до пояса, в якому раз у раз миготіли її довгі стрункі ноги. Блондинка з зачіскою Мерілін Монро. І голос приємний, низький. А Ніна хоч і намагалася стежити за собою, але після появи донечки сильно додала у вазі. Від талії залишилися лише спогади.
Вона зрозуміла, що Павло серйозно закохався. До інших вона так його не ревнувала. Спочатку вдавала, що не знає нічого. Вона любила його, сама ніколи не наважилася б виставити за поріг. А Павло зовсім пустився берега, почав повертатися під ранок.
Якось Павло прийшов, як завжди, пізно. Побачив, що Ніна не спить, з порога сказав, що йде від неї. Пообіцяв, що гроші на доньку переказуватиме.
– Іди, – спокійно сказала Ніна.
А що? Одружився, але кохати її не обіцяв.
На той час вони зробили ремонт у квартирі. Донька вже ходила до школи. Сама Ніна працювала у лікарні, як і раніше, підробляла тим, що приходила до літніх людей на дім. А подруги та знайомі її покійної господині стали майже рідними, приносили на подяку закрутки, випічку.
Біда не приходить одна. Занедужала мама Ніни. Нові турботи відвернули Ніну від переживань щодо Павла. Вона перевезла маму до себе. Коли мама зрозуміла, що вже не видужає, вмовила Ніну продати будинок. Не дуже то великі гроші були, але якщо продати й цю маленьку квартиру, то цілком можна купити більшу.
Але Ніна ризикувати не хотіла, тим більше з мамою на руках і взяла квартиру на виплату. Мама не застала нової квартири. Новосілля Ніна святкувала з донькою-підлітком, яка виросла справжньою красунею.
Ніна часто думала про своє життя, розуміла, що загалом їй пощастило. Хоча й не красуня, у черзі наречені за нею, як і раніше, не стояли. Але була заміжня за Павлом. Донька розумниця і красуня. Квартира своя є, робота.
Павла вона побачила, коли попросила його виписатися зі старої квартири. Час її було продати, щоб покрити частину боргу, перед забудівельником. Виглядав він погано, але питати, де збирається жити, не стала. Яке їй діло?
Минуло ще кілька років. Якось до неї прийшла та сама співачка. Ніна її відразу впізнала, хоча час не пощадив і її.
– Забери його з лікарні. Я їду звідси. Квартира не моя… Він останнім часом любив перехилити чарку. Впав на будівництві на милицях ходить зараз. Добре, що не у візку. Його мають виписати днями. В обласній лежить. – І пішла.
– Ще чого?! – кинула в серцях Ніна у зачинені двері.
Минув той час, коли вона на все була готова заради Павла. Але ж він жива людина. І вона пішла до лікарні.
– Ти не думай, що після всього кинуся в твої обійми. Прийшла подивитись на тебе. Твоя співачка попросила пригледіти за тобою. Що, розгубив свою красу і став нікому не потрібен? – сказала вона.
Павло не образився, мовчки роздивлявся її.
– А ти змінилася.
Потім Ніна поговорила з лікарем. Дізнавшись, що вона медсестра, той сказав, що треба робити, щоб на ноги поставити.
– Я ще не вирішила, лікарю, візьму його чи ні. Він давно викреслив нас донькою зі свого життя.
– Розумію. Але ми не можемо тримати його довго. Він же батько вашої доньки, – взивав до її почуттів лікар.
– А коли ви його виписуєте? – Запитала Ніна.
– Завтра, – рішуче сказав він.
Ніна зрозуміла, що вона не має інших варіантів. Ніч вона не спала, думала, згадувала. А вранці поїхала до лікарні.
Донька дивилася на батька насторожено.
– Мамо, навіщо ти його забрала до нас? Він же нас покинув. Невже ти вибачила його? Гордості в тебе нуль!
– Він твій батько. І ним залишиться назавжди. Пам’ятай про це.
Павло повільно пересувався на милицях квартирою. Вечорами Ніна робила йому масаж.
– Ти на зло мені боляче робиш? – сердився він.
– Ти вгадав.
Але правильний догляд і маніпуляції дали свої результати. Павло почав ходити впевненіше, до її приходу з роботи готував просту вечерю, зустрічав біля дверей, тільки капці в зубах не приносив.
«Ось як життя допекло. І не коханій радий», – сумно зітхала Ніна.
– Ти майже видужав. Є де жити? – спитала вона одного разу.
– Ти виганяєш мене? Ніно, ти найкраща жінка, кращої за тебе я не зустрічав. Я нагулявся. Обіцяю, ніколи не дам приводу сумніватися у мені. Я пропаду без тебе. Ніно, не виганяй, – і Павло заплакав.
Сивий, худий, з паличкою, він уже не був схожий на того красеня, в якого вона закохалася. Але до неї, як і раніше, не стояла черга з шанувальників. Донька виросла, ось-ось заміж вийде. Незабаром вона залишиться одна. А Павло завжди був її єдиним коханням, єдиним чоловіком. Вона давно так вирішила з самого початку, як тільки побачила його.
Ніна погладила його. Павло впіймав її руку, поцілував вологими від сліз губами.
– Піду вечерю готувати. – Схопилася з дивана Ніна.
– У нас сало є? Посмаж картоплю, як раніше, – попросив Павло…
