Ліза обережно припаркувалася на стоянці біля школи. Зараз вона забере онуків, і вони поїдуть до дитячого театру. Ліза була, як тепер прийнято казати, сучасною бабусею. Вона ходила на фітнес, їздила на авто, зустрічалася з подругами в кафе, зрідка гуляла з онуками і ніколи не пекла пиріжків.
— Бабусю Лізо! — близнюки повисли на її шиї.
— Ліза, можна просто Ліза, — скривилася моложава жінка, по черзі цілуючи дівчинку і хлопчика.
— А куди ми сьогодні їдемо? — взявши бабусю за руку, спитали діти.
— Їдемо в театр, відпочивати, бо, певно, від комп’ютерів не відходите.
— Мама нам комп’ютер дає дозовано, — по складах повільно вимовила внучка.
— Так, і ми розвиваємося, — підтримав сестру онук.
Ліза усміхнулася, відчинила машину, діти вмостилися на задньому сидінні, і вони поїхали на модну дитячу виставу.
— Ну що, мама знайшла, з ким вас залишити, коли вони з татом поїдуть на конференцію? — запитала Ліза, везучи дітей додому після вистави.
— Ні, мама залишається з нами, нікуди не їде, вона ж народжувала нас для себе, ніхто не зобов’язаний сидіти з нами, — повторюючи чиїсь дорослі слова, сказав онук.
Ліза трохи почервоніла. Тиждень тому їй зателефонувала дочка і попросила забрати дітей на кілька днів, бо їм із чоловіком потрібно було поїхати на конференцію по роботі. На що Ліза відповіла, що і так достатньо допомагає з онуками, водячи їх щотижня то в кафе, то на вистави. А змінювати свій розклад на два дні — не може, адже у неї є робота та власні захоплення.
Вона виростила двох дітей без сторонньої допомоги, тож, мовляв, і ви, будь ласка, не перекладайте відповідальність за дітей на чужі плечі.
Донька щось пробурмотіла про те, що бабуся — це не чужі плечі, і ще щось про родинну допомогу, вибачилася і завершила розмову. І ось тепер Лізу щось непокоїло: здавалося, вона все правильно сказала, але на душі залишився неприємний осад.
Провівши дітей до доньки, вона поспішила на зустріч із подругами. Але прекрасна їжа і розмови з подругами не змогли позбавити її гіркого почуття.
Ліза прийшла додому, умилася, лягла спати. Уві сні їй снилася бабуся, дитинство. Щоліта батьки відвозили маленьку Лізу до бабусі в село. У дерев’яному будинку завжди пахло свіжою здобою та парним молоком.
Бабуся брала маленьку дівчинку і цілувала все обличчя внучки. Добрішої та світлішої людини Ліза більше ніколи не зустрічала. Сьогодні уві сні бабуся була сумною, вона мовчки подивилася на внучку, потім підійшла до столу, де лежали клубок ниток і спиці, сіла і, не звертаючи уваги на внучку, почала в’язати.
— Бабусю, бабусю, це ж я, Ліза! — дівчинка була розгублена від холодного прийому дорогої їй людини. Але бабуся мовчки продовжувала в’язати різнокольорові шерстяні шкарпетки.
Ліза прокинулася на подушці, мокрій від сліз. Бабусина байдужість до внучки боляче відгукнулась в душі. І нехай це був лише сон, але такий реалістичний. Так, вона зрозуміла, що хотіла показати їй бабуся.
Але ж вона допомагає дочці, любить онуків! Ліза усміхнулася: “Хоча б собі не бреши, “помічнице”.” Що запам’ятають про неї онуки? Кафе? Те, що бабуся навіть “бабусею” себе називати заборонила? А що ще? Чи згадуватимуть вони її з ніжністю? Чи пам’ятатимуть її запах? Як вона пронесла через усе життя теплі, натруджені руки, що пахли сіном та пирогами.
— Дякую, бабусю, за твою любов, — прошепотіла Ліза.
А ввечері, після фітнесу, вона зателефонувала донці:
— Так, мамо, щось сталося?
— Любонько, я тут подумала, давай на тиждень діти до мене. Ви спокійно поїдете на конференцію, відпочинете.
У трубці запанувала тиша.
— Але ж, мамо, у тебе ж робота, справи, розклад…
— Внесу корективи, нічого страшного, — Ліза усміхнулася, уявляючи зараз здивоване обличчя доньки.
— Дякую, мамо, дуже дякую, я тебе люблю, — здається, дочка була надто зворушена.
Наступного ранку у двері наполегливо постукали, Ліза з запорошеним обличчям вибігла з кухні.
— Бабусю, ой, Лізо! — діти повисли на шиї у жінки.
— Мамо, а чим у тебе так пахне? — дочка здивовано оглянулася.
— Пиріжки спекла, з вишнею. Зараз ще з картоплею буду смажити. Проходьте.
Донька застигла на порозі.
— Ура! Наша бабуся спекла пиріжків! — близнюки наввипередки побігли на кухню.
— Гаразд, мамо, я пішла. І… дякую, — обернувшись у дверях, сказала донька.
— Ну, смачно? — підперши щоку рукою, спитала Ліза, спостерігаючи, як близнюки наминали її пиріжки.
— Ага, дуже, — кивнули головами онуки.
Ліза усміхнулася і пішла шукати відеоуроки з в’язання, міркуючи що бути справжньою бабусею — це не так вже й погано.
