«З глузду з’їхала, це ж останні гроші!» – прошипіла Ірка. Марина простягнула купюру літній жінці. Та сиділа біля входу до супермаркету й просила милостиню.
— Візьміть, будь ласка.
— Нехай усе, що віддаєш, повернеться до тебе семикратно! — жінка схилила голову й подивилася на гроші, сиве пасмо вибилося з-під хустки на чоло, у чорних очах заблищали сльози, — аж п’ятсот гривень, дякую, доню!
— Остання п’ятисотка! — Ірка єхидно посміхнулася. — Вам не соромно, гроші в добрих довірливих людей випрошувати? Ще й фразочку вигадала, що все повернеться семикратно. Допомагає? Ні?
— Та годі тобі, — огризнулася Марина, — гроші ми ще заробимо, ходімо.
— Терпіти не можу таких, вони всі ледарі, на більше не здатні… І де ти збираєшся заробляти? Забула, що в нас більше немає роботи? Нас же скоротили!
— Не знаю, може, репетиторством займуся, а може, тексти перекладатиму, та хіба мало способів заробити гроші? — Марина взяла подружку під руку, — особливо для двох чарівних, молодих, талановитих і креативних дівчат! Ось бабусі тій справді важко, а нам з тобою що?
Марина оглянулася на літню жінку, але її на місці вже не було.
— Побігла витрачати твої гроші, напевно, за пляшчиною… — прокоментувала Ірина.
— Ой, та годі бурчати!
Біля дверей супермаркету стояла солідна жінка в білому пальті і капелюшку, дивилася на подруг і усміхалася. Марина несміливо усміхнулася у відповідь, хоча жінка була зовсім незнайома. Втім, про всяк випадок кивнула, адже краще усміхнутися й кивнути зовсім незнайомій людині, ніж проігнорувати того, кого просто не впізнала.
Жінка в білому пальті також кивнула, сиве пасмо вибилося з-під капелюха на лоб, а чорні очі іскрилися смішинкою.
Розпрощавшись з Іркою, Марина вирушила додому. Вона вже звернула у двір, коли задзвонив телефон.
Начальник ввічливо вибачився й запросив її назад на роботу, пояснив, що несподівано з’явилося велике замовлення, скорочення штату скасовується, і навіть запропонував підвищити зарплату, якщо вона повернеться до роботи завтра зранку.
— На скільки підвищите? — уточнила Марина.
— На три тисячі, але це поки. От закінчимо це замовлення вчасно, і там подивимось, найімовірніше, знову підвищимо зарплати. То що скажете?
Марина посміхнулася:
— До завтра!
Марина поклала слухавку й одразу набрала номер Ірини, але там було зайнято. Подружка сама перетелефонувала хвилин через двадцять, коли Марина вже пила каву на своїй кухні.
— Чого ти дзвонила? — сердито зло запитала подруга, — теж мене лаяти хотіла?
— Н-ні, ти чого така?
— А чого всі як змовилися! — Ірка мало не плакала, — уявляєш, щойно з тобою розійшлися, я стала переходити дорогу, якийсь телепень мало не зніс мене, ще наговорив всякого, що я перехожу дорогу в неналежному місці, потім у дворі якийсь хлопчак підійшов, запитав, чи є запальничка. Ну скажи, я схожа на таку, що має запальничку?
— І що далі?
— Що-що! Назвав мене жаднюгою, якщо культурно. А потім зіштовхнулася із сусідкою на сходах, вона так презирливо мені крізь зуби висловила своє «фе» за те, що я в під’їзді не прибираю, як усі місцеві мешканці. А я що? Хіба я не маю, що робити, лиш сходи мити?
— І ти через це збираєшся плакати? — уточнила Марина.
— Ні, звичайно! Мені мама подзвонила, кликала додому. Каже, що в мене нічого не вийде у великому місті, така вже я народилася, — Ірина схлипнула, — не розумна, ще й роботу мені мама знайшла, у селі, каже, що якраз там мені місце.
— А начальник тобі не дзвонив?
— Та з чого б йому дзвонити! Ще відро помиїв мені на голову вилити, ні, дякую, з мене годі на сьогодні!
Марина порахувала на пальцях: водій, хлопчисько, сусідка, мама, виходить усього чотири.
— Знаєш, я ось думаю, що доведеться тобі ще кілька разів щось таке неприємне про себе почути. Три, якщо точно.
— Та з чого б?
— А ти пам’ятаєш, що сказала та жінка, ну, біля супермаркету? Усе, що віддаєш, повернеться семикратно! А що ти їй віддала?
Ірка на тому кінці дроту таки розплакалася.
