Наталя повернулася до рідного дому після десяти років роботи за кордоном. Вже кілька місяців вона відчувала, що її дуже тягне додому, вона дуже скучила за простими речами – за запахом рідної землі, за тихими вечорами на подвір’ї, за розмовами з рідними людьми.
Та й почувалася вона не вельми добре, тому вирішила їхати. Але, коли вона переступила поріг старого будинку, відразу зрозуміла, що її життя уже не буде таким, як раніше.
Іван, її чоловік, залишив її ще кілька років тому, коли вона лише починала працювати за кордоном. Він сказав, що не збирається її чекати, а їхати з нею він не хотів.
Наталя, хоч і була спочатку розгублена та ображена, з часом звикла до самотності. Діти, син Павло та дочка Леся залишилися вдома з бабусею.
Відстань їх дуже віддалила від матері. Вони жили своїм життям, чекали на мамині гроші, але коли Наталя їм телефонувала, то вони навіть не завжди брали від неї слухавку, або, якщо й відповідали, то розмовляли з відразою, ніби вона була чужою людиною.
Не стало мами. Син одружився і привів невістку додому. А дочка вийшла заміж і поїхала жити до свого чоловіка. Наталка ж не переставала допомагати фінансово дітям, навіть тоді, коли вони створили власні родини.
Коли жінка вирішила повернутися додому, у її дітей не було особливої радості. Найбільше приїзду мами не зрадів син, який тепер мав би жити разом з нею.
– Мамо, чого ти так скоро повернулася? – з такими словами зустрів маму Павло, як тільки побачив її на порозі.
– Я не дуже добре себе почуваю, – зізналася Наталка.
– То що, тепер ми ще маємо тебе доглядати? – не на жарт розізлився син.
– Сподіваюся, що до цього не дійде, – з жалем в голосі вимовила мама і зайшла до хати.
Наталя була готова до цього. Її син завжди був таким – не дуже схильним до глибоких розмов і міркувань. Але вона сподівалася, що хоча б трохи з часом він зміниться. Проте, дива не сталося, Павло, здається, став ще більше імпульсивним.
Наталя опустила голову і тихо промовила:
– Я ж не залишаюсь надовго. Підлікуюся і поїду. Хочу побути з вами трохи. Сідай, поговоримо, я вам тут гостинці привезла.
– Поговорити? – Павло засміявся. – Слухай, мамо, у нас тут свої справи. А ти можеш поїхати до сестри, до її чоловіка. Вони тебе якраз і приймуть.
Наталя здивовано подивилася на сина. Вона знала, що у сина важкий характер, але не очікувала, що Павло так зневажливо ставитиметься до неї.
Вийшовши з дому, Наталя відчувала, як в грудях все болить. Це був не фізичний біль, а душевний – коли ти відчуваєш, що тобі нема місця у власному житті. Вона побрела до селища, до бабусиної хати, де виросла.
Там усе виглядало майже так само, як і в її дитинстві. Рідна хата, вишневий сад, і навіть старий клен біля воріт, що колись здавався їй таким величезним. Проте тепер він здався маленьким і покинутим. Наталя постояла на порозі кілька хвилин, збираючись з силами.
І ось, коли вона зайшла всередину, знову почувся запах хати – запах дерев’яної стіни, м’ятних трав і старого посуду. Всі ці запахи були такими рідними, але навіть вони зараз не приносили їй спокою.
У глибині душі Наталя розуміла: вона повернулася сюди не для того, щоб повернути собі минуле. Вона повернулася, бо не знала, куди йти далі.
Вечір був тихий. Наталя сиділа в саду, закинувши ноги на старий дерев’яний стіл, і слухала, як у лісі співають пташки. Тиша… Тиша, яка була ніби її єдиним другом у цю хвилину.
– Мамо, я тут! – раптом почувся голос. Наталка відразу його впізнала, це була її донька.
Лесю вона не бачила вже кілька років, і тому відчула, як серце затрепетало від цієї звістки. Лесі було майже 30, і вона давно стала жінкою з власним життям, але цей голос залишався таким же рідним, як і в дитинстві.
– Лесю, ти що, до мене приїхала? – запитала Наталя, здивована. – Звідки ж ти знала, що я тут?
– Павло сказав. Мамо, я просто дуже хотіла тебе побачити, – обійняла донька Наталку.
Леся сиділа поруч, і, хоч вони не розмовляли багато, їй стало набагато легше.
В присутності доньки Наталя зрозуміла, що вже не хоче говорити з Павлом, бо у нього все одно немає ані бажання, ані емоцій до неї.
Увечері, сидячи на порозі старої хати, вона сказала Лесі:
– Я не знаю, що далі робити. Здається, Павло не хоче мене бачити у своєму домі, вони з дружиною не зрозуміли мене, що я вже не знаю, чи варто взагалі намагатися. Що вони хочуть від мене? Так, я залишила вас, але лише для того, щоб вам допомогти.
Леся дивилася на маму із співчуттям і розумінням.
– Мамо, не треба тебе звинувачувати. Я думаю, що твоя любов до нас завжди була. Ти ж не могла інше. Просто життя інше. Та й люди змінюються з часом.
Наталя на мить замовкла, а потім промовила:
– Я більше не збираюся їх в чомусь переконувати. І хай вони роблять, що хочуть. Я тут поживу, а потім повернуся за кордон.
Леся мовчала, але Наталя побачила в її очах щось важливе. Може, нарешті донька почала розуміти, як важливо берегти те, що ти маєш, поки не втратиш.
Леся сказала, що не залишить маму саму в цій старій хаті без умов.
– Збирайся, мамо. До мене поїдемо. А потім ти вже сама вирішиш, що робити далі, – скомандувала дочка.
Ніч вони переночували в бабусиній хатині. Наталі снилася мама, вона ніжно її обіймала, як колись в дитинстві, і говорила, що все буде добре.
Наступного ранку Наталя вирушила на цвинтар, де була похована її мама. Вона завжди приходила туди, коли їй ставало важко. І сьогодні, як завжди, вона прийшла за порадою.
Леся пішла разом з мамою, не хотіла її відпускати саму.
– Як все таки добре мати дочку, – впіймала себе на думці Наталка, і подякувавши своїй мамі за все, поїхала з дочкою до неї додому.
Фото ілюстративне.
