Виявилося, що Світлані стало погано вдома, коли розгрібала щось там у хліві. Ми, міські білоручки, не дивувалися, що десь є інше життя, але будучи при надії роботу у хліві уявляли погано.
Світлану привезли до нашого відділення із сусіднього району. Вона пішла у медпункт, звідти на швидкій – ні переодягнутися, ні взяти з собою щось. Старша медсестра видала їй старенький халат і суворо сказала, що годуватимуть тільки з завтрашнього дня.
Ми, звичайно, виклали перед Світланою свої запаси, йогурти там і круасани. Вона соромилася і багато дякувала. А потім до ночі розповідала про своє життя. Що їй 45, що в неї двоє дорослих дітей: син в на п’ятому курсі університету, донька вийшла заміж того року, що чоловік був любителем залити за комір і давно зник з їхнього життя і невідомо де зараз, а маляточко у неї буде від Миколайовича. Це головний землевпорядник району. Йому за 50, і він щасливо одружений.
Все якось так сталося, ніхто не зрозумів як. Шпетили всі, хто має язик. Діти просто мовчать. Подружки зловтішаються. Рідня уникає.
Підтримала Світлану тільки одна людина. Колишня свекруха. Самотня вчителька біології, якій не пощастило двічі – спершу чоловік пішов кривою стежкою, потім син. Є онуки, але дорослі і не потребують частого спілкування з бабусею, і є Світлана. Гарна, працьовита, добра. Приходить щосуботи, підлоги помиє, в магазин піде, приготує борщику на три дні.
Чи варто казати, що ми всі перейнялися історією дорослої жінки. Наші сюжетики, про примхливих чоловіків здавалися показухою інфантильних майбутніх матусь. А ось у Світлани справжнє життя, далеко не лагідне! Та попри все, ця жінка, у цьому непростому житті, сповнена гідності.
Далі було маленьке диво. Майже вночі вже на обхід прийшла Людмила Адамівна. Вона працювала на півставки, ми бачили її рідко, але це місцеве світило. Їй самій уже 70, але на пенсію не відпускають. У неї золоті руки, пильне око та разюча лікарська інтуїція.
Людмила Адамівна присіла на край ліжка Світлани. Та ледве дихала – боялася. Але лікар послухала, помацала, а потім погладила по голові.
– Ви така вродлива жінка. І ви така розумниця.
Красива жінка! Світлана озирнулася на всі боки. Це хіба їй?
– У вас все чудово. Тонус зняли. Тиск стабілізували. За тиждень народите самі, синочок у вас 3100-3200, не більше. Гарний, буде великим розумником. А ви розцвітете. Ви велика молодчина, що вирішили народжувати. Це ваше щастя буде.
Ми всі дивилися на лікаря. Потім на Світлану. Вона, здається, намагалася вкотити сльози назад.
– Дівчата, вам завдання, – розпорядилася Людмила Адамівна, – підтримувати нашу Світлану, веселити, радувати та вибирати ім’я синові. Не вибрала ж ще?
Світлана похитала головою. Не вибрала.
– Ви не хвилюйтесь. Настав ваш час. Це ваш час, Світлано. Ви будете молодою матір’ю, з розумним і добрим сином, який розфарбує ваше життя заново. Нічий бруд до вас не долетить. А чоловік з’явиться. І дуже скоро. У вас є опора вже. Все гаразд. Все справді добре.
Наступного дня у час “передач” до нас у палату занесли величезний пакет. А там – емальовані мисочки: млинці з сиром, деруни, підсмажена ковбаска та сирники з печі. Колишня свекруха Світлану розчула до глибини душі.
Ми наминали це все і бачили, як змінилася наша сусідка. Побачили, які в неї очі – волошкові, чисті та дуже виразні. Вона розпустила свою гулю, а волосся в неї без жодного сивого пасма, пшеничне, густе. Дійсно, красива жінка.
Вона дзвонила свекрусі і ми хором у слухавку вигукували «дуже смачно». Свекруха ахкала і соромилася, Світлана сміялася і розповідала жінці, що хлопчика назвемо Андрійком. У палаті було багато сонця – незважаючи на зиму, незважаючи на все-все-все. А ввечері Світлану повели на додатковий огляд і в коридорі іншого корпусу вона зустріла, зовсім випадково свого однокласника Костю. Він провідував брата. Вже на третій хвилині розмови Костя сказав:
– А зустрічати хто тебе буде? Валентина Миколаївна? Та ви на таксі всі гроші потратите. Давай я приїду. Я машину пригнав з штатів того місяця, от і вигуляємо. Я все одно у відпустці зараз. Та й взагалі. Чоловік має приїжджати по дитину. Тільки напиши мені есемеску, що на виписку купити і щось, щоб лікарям віддячити? певно щось делікатне треба.
До Нового року залишалося два дні. Сніг лягав на наше лікарняне містечко, як пухнасте покривало. Ми дивилися на нього через вікно із щільно закритими кватирками і бачили, як у маленькому кіоску навпроти нашого корпусу якийсь чоловік поруч зі Світлою купує цілий пакет булочок. Вона повернулась до нас і помахала рукою.
Життя любить правильні рішення…
