У мене історія, напевно, не дуже відрізняється від інших, але для мене вона стала крапкою, жирною крапкою і переломним моментом.
Почалося це давно. Але дізналася я про все 6 грудня 2016 року. Так часто я його просила вимкнути свій настирливий будильник, який дзвонить на пару хвилин раніше мого, і все одно він не встає… а спить до 7. Ось і в цей вечір він давно вже спав, а я тільки вимкнула світло, роздяглася і йшла спати, руки тремтять… і згадала про будильник, взяла його телефон, розблокувала, і побачила вайбер переписку.
“Кохана моямоямоямоя, як ти моє щастя? я так скучаю, кохана…” Потім як в сповільненій зйомці обмірковую, мені він не писав таких слів вже дуже давно… хто це? він – це мій чоловік, а вона хто? вона – моя найкраща подруга, точно вона ??? Так, це не я, не хто-не-будь інший, а вона. Пам’ятаю, що сeрцe пішло в п’яти, я облилася холодним пoтoм, вуха заклало і ноги самі підкошувалися. Пам’ятаю, що вирішила дізнатися, коли це почалося і гортала вгору, гортаючи, я розуміла прекрасно, що для таких слів одного дня мало. Тиждень? – мало! місяць? – можливо! МІСЯЦЬ ???? так я і не долистала до початку.
Я кинула в нього сплячого телефоном, з криками пошепки (в сусідніх кімнатах вже спали мої батьки і наші діти) – ЗА ЩО ??? це питання мене до цих пір не покидає! ЯК ТИ МІГ ?? ЩО Я ТОБІ ЗРОБИЛА?? я нaрoдилa тобі двох прекрасних дітей! Я ніколи тобі не зрaджувaлa, навіть в думках. Я люблю тебе і завжди любила! ти не міг! За що???? ще й з моєю найкращою подругою!!!
Наступні 2 місяці я не жила – я існувала між реальністю і забуттям, кругом туман, землі під ногами немає, холодний пiт з мурашками по спині весь час, поки він поруч, нікого не помічаю, немає сил навіть сходити кухню, життя зупинилося, а в голові думка – ЗА ЩО? що я в житті зробила поганого? кому я дорогу перейшла? як пережити зраду?
Перше що, почало приходити мені в голову після туману, це те, що я не готова зараз побачити як він йде, але і не спати через щоденні істерики я теж не могла. Я вирішила спробувати дoпoмoгти нам подолати це, оскільки чоловік сказав, що не хоче міняти нас на неї, позаяк у нього все ще “є почуття”.
Далі був новий період – я дізналася, що він не може її розлюбити, і допомагала йому подолати і це, любила його, берегла, в черговий раз прощала, ловила на зраді з нею і знову прощала. До слова ми майже 9 років одружені, він дивився мені в очі і клявся, що все закінчилося, що більше немає її в його житті, але знову зраджував. Я так і не змогла порахувати, скільки разів я його прощала.
Через майже 3 місяці після як я дізналася, він вирішив зізнатися в черговій зраді. Але на цей раз я не готова була прощати, набридло, я кинула трубку і пішла з роботи він подзвонив мені 5 раз і приїхав.
Коли зрозумів, що на цей раз зі мною таке не пройде, він знову подзвонив їй, тобто, не дивлячись на всі мої переживання, вона все одно була йому дорожча і потрібніша. В цей період я відчувала себе тумбочкою (як і попередні півроку, поки я ще не знала про зраду, але здогадувалася), відчувала себе приліжковим килимком, нікому не потрібною і викинутої на смітник. Ну за що? Ну що я такого йому зробила? Або що я навпаки не зробила для того, щоб його втримати? Я завжди була впевнена, що він не такий, як усі, що у нас любов назавжди! Його батьки любили один одного, мої були вже більше 30 років разом, у шлюбі. Не скажу що у батьків любов була супер сильна, але вони змогли дати нам максимально позитивний приклад.
Пристрасті вляглися відразу після прийняття рішення про розлучення. Я пам’ятаю – я благала його припинити мене мучити і визначитися нарешті. Він визначився. Розлучення.
Я навіть трохи вдячна йому за те, що стійко стояв на своєму, що я йому не потрібна, що він мене не любить і що життя разом у нас не буде (не дивлячись на всі майбутні муки наших дітей 6-ти і 8-ми років), в той час, коли я пропонувала йому черговий “вихід” з даної ситуації – бути співмешканцями, спробувати заново, і так далі.
Через місяць після рішення про розлучення він з’їхав, а я до сих пір збираю своє життя по осколках, вчуся жити без нього, виправдовувати його відсутність перед дітьми, показувати всім, що я сильна і зможу! А всередині в мене цілковита порожнеча, без будь-якої думки чи надії на будь-який позитив. Нікому не вірю, і не допускаю думки про те, що кому-небудь зможу відкрити сeрцe. Стала сухарем у всіх сенсах.
Я не чекаю допомоги, просто пишу, щоб вилити залишки образи і гіркоти. Сподіваюся, що мене остаточно відпустить і життя стане схожим на життя, а не на нескінченний потік днів-ночей-проблем-обов’язків-виправдань.
Хотіла тільки запитати – може хтось пройшов через подібну м’ясoрубку? Як впоралися? Мені зараз не завадило б дізнатися, що про те що хтось виходив з такої ситуації, і в кінці доля віддячувала їм за пережите.
Спасибі всім, хто дочитав до кінця і не плюнув.
