– Ти навіть не розумієш, тату! Усі хлопці вже їздять своїми машинами, а я – як у середньовіччі! – сказав Денис з викликом, і я відчув, як хвиля незадоволення піднімається у мене всередині. – У тебе ж є машина, то чому я не можу мати свою?
Цей діалог став для мене переломним. Мій син Денис, якому нещодавно виповнилося 18 років, вирішив, що йому необхідна власна машина. Неважливо, що у нашій сім’ї немає традиції робити такі дорогі подарунки, і тим більше – що це йому абсолютно не потрібно. Це стало його ідеєю фікс, і він наполягав на своєму з усією юнацькою запальністю.
Денис із самого дитинства любив машини. Ще коли він був зовсім малий, усі його іграшки – від маленьких металевих автомобілів до великих пластикових вантажівок – були на чотирьох колесах. Усі подарунки ми обирали саме на цю тему, і я був не проти.
У якийсь момент, коли йому було близько п’яти років, я навіть дозволив йому “водити” машину, посадивши його на коліна в нашому старенькому “Жигулі”. Здається, ця невинна гра посіяла перші зерна його теперішньої ситуації.
Коли він підріс, я дозволяв йому трохи більше. Ми виїжджали на порожній майданчик, де не було ні людей, ні машин, і я показував йому, як працює кермо, педалі, коробка передач. Він виявив неабиякий талант і швидко опанував основи водіння. Я навіть пишався ним. Але я не підозрював, що це стане проблемою.
У день його 18-річчя ми з родиною вирішили зробити щось особливе. Дідусь запропонував подарувати “емоції” – щось, що залишиться в пам’яті на все життя. Після довгих обговорень ми зупинилися на поїздці до Буковелю. Ми були впевнені, що такий подарунок його вразить.
Але коли Денис отримав ваучер, його реакція була зовсім не такою, як ми очікували. Він подивився на нас із легким розчаруванням і сказав:
– А де ключі?
– Які ключі? – здивовано перепитала моя дружина Уляна.
– Ключі від машини. Ви ж обіцяли, що подарунок буде особливим!
Ми розгубилися. Жоден із нас навіть не подумав про таку можливість. Ми не мільйонери, щоб купувати машини на кожне свято, та й навіщо 18-річному хлопцеві власний автомобіль? Але Ден не здавався.
Він почав переконувати нас, що це абсолютно нормально – мати машину у його віці. Більше того, він заявив, що без неї він – “відсталий”, адже всі його друзі вже їздять до школи на власному транспорті.
Я намагався пояснити, що це зайве. У нас є сімейна машина, і якщо йому дійсно потрібно, він може її позичити. Але кожного разу, коли я відмовляв йому в оренді авто, він починав ображатися. У хід йшли докори, що я не розумію його потреб, що я застарів і не хочу йти в ногу з часом.
Він почав обробляти бабусю і дідуся. Їм Денис розповідав зовсім іншу історію: як йому потрібна машина для навчання, як це допоможе йому знайти роботу і стати більш самостійним. Вони почали жаліти його і навіть давати йому гроші на “майбутню покупку”.
Я, звісно, намагався втрутитися. Сідав із ним поговорити, намагався пояснити, що машина – це не лише свобода, але й відповідальність. Що це витрати на паливо, страховку, ремонт. Але Денис відмахувався від усіх моїх аргументів. У його уяві машина – це символ дорослості і крутості.
Мені було важко. Я розумів, що, можливо, ми з Уляною десь припустилися помилки у вихованні. Денис – наша єдина дитина, і, можливо, ми надто часто йшли йому назустріч. Але хіба це виправдовує його наполегливість і навіть впертість?
Дорогі читачі, чи бувало у вас щось подібне? Як ви справлялися із ситуаціями, коли діти вимагали надто багато? Чи варто нам іти на поступки, чи все ж варто стояти на своєму? Буду вдячний за ваші поради та думки.
