Наталя, молода дівчина, після одруження переїхала жити до сім’ї чоловіка в надії на щасливе спільне життя. Однак із самого початку вона стикнулася з суворим порядком, який підтримувала її свекруха, пані Галина. Ця жінка, хоч і була ще відносно молодою, твердо керувала всім у домі, намагаючись контролювати не лише свої справи, але й кожен аспект життя сина та новоспеченої невістки.
Наталя, змалку привчена до самостійності, спробувала прийняти такий стан справ, але з часом їй стало важко миритися з постійним контролем. Свекруха диктувала буквально все: що одягати, як поводитися, які подарунки обирати для друзів, коли сміятися чи сумувати. Ніби її власних бажань та ідей просто не існувало.
Минув рік, але ситуація не змінювалася. Наталя була однією з лідерок у школі, завжди ініціативна, енергійна. Вона мріяла облаштувати їхню спільну з чоловіком кімнату по-своєму, додати тепла й затишку. Коли Наталя обережно поділилася своїм задумом із свекрухою, то наразилася на різке неприйняття.
– Ще зовсім рано тобі керувати у моєму домі! – відповіла Галина з ледь прихованою образою. – Кімната вже відремонтована, чому б тобі не подякувати, а не думати, як щось перебудовувати?
– Ми зробимо це за власні кошти, ні від кого нічого не потребуємо, – відповіла Наталя спокійно.
– Не смій навіть думати про зміни тут! Жоден камінчик у цьому домі не покладений без моєї участі! – сказала свекруха, ніби її слово було законом.
Наталя, не бажаючи вступати в подальші конфлікти, зачинилася у своїй кімнаті, намагаючись заспокоїтися. Але свекруха продовжувала нарікати вголос, ходячи по дому, ще довго говорила сама із собою, ніби доводячи власну важливість у цьому домі.
Минали дні, й поступово Наталя зрозуміла, що в цьому домі ніколи не буде по-іншому: все вирішувала свекруха. Після народження первістка ситуація не покращилася, а ще більше ускладнилася. Вона стала відчувати себе майже зайвою. Навіть чоловік, хоч і бачив, що дружину гнітить обстановка в домі, протистояти матері не наважувався. Вона кілька разів піднімала тему окремого житла, натякаючи, що її батьки можуть допомогти, але чоловік не сприймав це серйозно.
– Ти мамин синочок! Жодної власної думки! – якось кинула Наталя, втративши терпіння. – Думаєш, усе життя будеш триматися за мамину спідницю?
Чоловік здивовано подивився на неї, не розуміючи, як вона могла таке сказати. Наталя прочитала це в його очах і сама додала:
– Цього я навчилася від твоєї мами, коли треба підлаштовуватися і мовчати.
Урешті-решт Наталя, зібравши маленького сина, поїхала до своїх батьків. Там, у будинку свого дитинства, вона відчула полегшення і спокій. Її душу наповнили спогади: старі фотографії на стінах, серветки, які вони з мамою вишивали довгими зимовими вечорами, знайомий затишок дому, де кожен куточок просякнутий теплом рідних.
Та недовго вона відпочивала. Вже наступного дня до дому її батьків нагрянула свекруха. Не встигла вона увійти, як почала голосно висловлювати претензії:
– Ви що, думали, що все так просто? Як хочете, але й дитина – наша! Він також наш онук! – різко вигукнула свекруха.
Від цього Наталі аж погано стало, але її батько, людина спокійна і врівноважена, вирішив захистити доньку.
– Свахо, не треба так репетувати, – мовив він спокійно. – Це ваш дім, можете там кричати скільки завгодно, але в нас так не заведено.
– Ні, ви тут святі! Бачили ми, як доню виховали! – огризнулася свекруха, намагаючись образити Наталину родину.
Чоловік Наталі мовчки стояв поруч із матір’ю, наче не міг визначитися, на чий бік стати. Раптом дитина, прокинувшись від лементу, запхинькала. Галина поспішила “заспокоїти”:
– Ось бачиш, яка в тебе мама, маленький? Забрала тебе від рідного батька! Затягнула сюди, а про твоє майбутнє й не думає! Вона думає тільки про себе!
Батько Наталі з жалем глянув на доньку і спокійно промовив:
– Може скажеш щось, зятю!
Мовчання.
А тоді відповів свекрусі:
– Нашим дітям вже не двадцять. Вони дорослі, в них є свої діти, і саме їм вирішувати, як жити далі. Я ж вважаю, що вони мають творити власну родину, а ми лише допоможемо їм, коли треба.
Галина побіліла від обурення, повернулася до сина:
– Ти повертаєшся додому чи ні?
Він залишився стояти посеред кімнати. Поглянув на дружину, що тримала їхнього сина на руках, і, не озираючись, вийшов з дому.
Після цього кроку Наталя в розпачі прошепотіла:
– Нічого нового! Мати дорожча за все, навіть за сім’ю.
Батьки залишили її саму, і того вечора вона почувалася розгубленою і спустошеною. Раптом у двері постукали. Наталя, насторожено підійшовши, відчинила, і побачила перед собою чоловіка.
– Я прийшов до вас, – сказав він і опустив речі на підлогу. – Вони не хочуть нас більше бачити, і я не хочу до них повертатися.
Телефон раптом задзвонив. Наталя підняла слухавку. Вона відразу почула гнівний голос свекрухи:
– Це ти у всьому винна! І сина, і онука забрала. Я цього ніколи не пробачу!
Час минув. Через рік Наталя запросила свекруху на день народження онука. Спершу навіть не сподівалася, що та прийде, але Галина таки з’явилася. Вона розважливо розмовляла, милувалася онуком, і цього разу не було ні повчань, ні критики.
– Виходить, лише така рішучість допомогла? А втім, яка різниця, – подумала Наталя.
– До столу! – радісно вигукнув Андрій, тепер повноправний господар у власному домі.
Мати крадькома глянула на сина, спостерігаючи за тим, як він злагоджено керує своєю родиною. Що ж вона подумала тоді – залишилося таємницею.
