Мої батьки відкрито мене засуджують через те, що я в 37 років незаміжня. Вони так мріяли сплавити мене, таку правильну і поступливу, на чоловіків, але я все одно йшла від них і жила знову у батьків.
Зустрічалась з Іваном 4 роки, але він мало заробляв і не міг орендувати на квартиру в центрі міста. Ще й на роботу хотів мене влаштувати до своєї мами. А я йому казала, що на роботу не збираюсь ходити.
Потім 1 рік жила з Олегом, але після того як він кожного дня вимагав у мене готувати йому вечерю, то я від нього пішла. Тому що вважаю, їсти треба в кафе або замовляти доставку їжі. А Олег все скаржився, що немає грошей на щоденні походеньки до ресторанів.
У мене було багато кавалерів але вони не всі відповідали моїм вимогам, а поступатись я не хотіла.
Так я й нікого не любила та заміж не хотіла. Вважаю, що чоловік повинен мене утримувати та повністю влаштовувати у побуті. Прибирати і готувати має хатня робітниця. Дітей виховувати няньку. А якщо чоловік не справляється з моїми вимогами, то для чого він мені такий потрібний?
