Мені зовсім не соромно, що в нашій сім’ї “штани носить” дружина. Настя заробляє гроші, а я чищу картоплю, виховую дітей та підтримую домашнє вогнище.
– Ти розумієш, що таким чином втрачаєш свою мужність? – буркнув мій батько, доки я витирав тарілки після обіду.
– А в чому, на твою думку, вона полягає? – відповів я з легким роздратуванням, не відриваючи погляду від роботи.
Цей діалог став початком невеликої сімейної драми, яка, зрештою, змінила моє життя, погляди й, можливо, навіть уклад нашої родини.
Мене звати Олег. Мені 34 роки, і, так, у нашій родині «штани носить» моя дружина Настя. Але почну з самого початку.
Я ріс звичайним хлопчиком у невеликому містечку. У нашій сім’ї побутували традиційні ролі: батько заробляв гроші, а мама опікувалася домом. І хоча я мав брата, мені більше подобалося допомагати мамі на кухні, а не майструвати чи ходити на риболовлю з батьком. Тоді це нікого не дивувало — хлопчик просто «грається».
Але моя любов до кулінарії залишилася зі мною і після школи. Я міг годинами експериментувати з рецептами, дивуючи родину новими стравами. Однак коли настав час обирати професію, мої батьки наполягли, щоб я вступив на економічний факультет:
– Олеже, заробляти на життя треба головою, а не ложкою!
Я підкорився. Університет минув без особливих емоцій, але саме там я зустрів Настю. Вона була старшою за мене на рік, уже працювала в IT-сфері й заробляла більше, ніж я міг уявити на той момент. Познайомилися ми випадково: я штовхнув її каву на зупинці, вибачився й, щоб загладити провину, запросив на каву в кафе. Так почалася наша історія.
Настя з першої зустрічі була впевненою в собі, прямолінійною і дуже розумною. Її чарівність зводила мене з розуму, а її любов до чітких планів надихала. Якось, сидячи на кухні за вечерею, я запропонував:
– Як ти ставишся до ідеї родини?
Настя здивувалася:
– Родина? Звучить добре. Але діти – це велика відповідальність. Ти впевнений, що готовий?
– Якщо ми будемо працювати як команда, чому б і ні? Я готовий взяти на себе домашні справи, якщо ти погодишся продовжувати будувати кар’єру.
Вона розсміялася:
– Тобто ти станеш «домогосподарем»?
Я лише посміхнувся. Мені подобалася ідея бути ближчим до дітей і вести домашнє господарство. Ми одружилися через рік, а ще через два у нас народилася перша дитина – син Артем. Настя повернулася до роботи через кілька місяців, а я став татом на повний день.
Спершу це було незвично. Я чув чимало коментарів:
– А твоя дружина тебе не “опускає нижче плінтуса”?
– Хіба це не жіноча справа – готувати й доглядати за дітьми?
Я ігнорував їх, адже вдома все було інакше. Настя працювала по 10 годин на день, але вечорами завжди знаходила час для дітей. А я брав на себе все інше: готував, прибирав, піклувався про Артема, а пізніше й про нашу доньку Софію.
Проблеми почалися, коли ми запросили батьків на сімейний обід. Поки я чаклував над борщем і котлетами, Настя намагалася підтримати розмову. Але атмосфера була напруженою. Батько мовчав, поки не побачив мене на кухні.
– Ти що, серйозно вирішив бути «кухонним роботом»? – кинув він, коли ми залишилися наодинці.
Я відповів спокійно:
– Це наше рішення. Настя забезпечує родину, а я роблю те, що люблю і вмію.
– Це ненормально! – батько тільки розлютився. – Ти – чоловік. Ти повинен заробляти, а не витирати пил!
Мені було неприємно. Я знав, що його слова продиктовані традиційними поглядами, але це не робило їх менш прикрими.
Ще більше непорозуміння викликали мої друзі. На одній із зустрічей вони прямо спитали:
– Олеже, як це – жити за рахунок дружини?
Я пояснив, що це спільне рішення. Але вони лише посміялися:
– Справжній чоловік ніколи б такого не допустив.
Ці розмови залишали осад, але вдома мене чекала родина, для якої мої зусилля мали значення. Я бачив, як Настя сяяла після важкого дня, знаючи, що вдома все в порядку. Я чув дитячий сміх і отримував щиру вдячність від своїх малюків.
Минуло кілька років. Я щасливий, що в нас із Настею є баланс і розуміння. Ми працюємо як команда. Але ось запитання, яке не дає мені спокою: чому суспільство досі не сприймає такі ролі? Чому чоловіків, які обирають турботу про сім’ю, вважають слабкими, а жінок-кар’єристок – бездушними?
Розкажіть, що ви думаєте про нашу ситуацію. Чи мали ви подібний досвід? Як суспільство має реагувати на такі сімейні моделі? Чекаю ваших думок у коментарях!
