А вчора я знову зібралася в магазин, по тій же траєкторії з тим же списком продуктів, і зі мною ув’язалася моя Катя.
Каті 4 роки.
Одягалися ми 30 хвилин.
Тому що спочатку шукали кофту, забуту в садку.
Потім колготки ніяк не надягалися на ноги, все норовили залізти на голову, щоб як “зайка з вушками”.
Потім лаялися через шарфа – треба чи не треба. Треба!
Потім вибирали іграшку, яку візьмемо з собою. Пощастило плюшевому верблюду.
Потім ми вчилися вимовляти слово “верблюд”. Кинули “вівюда” в кут зі сльозами і взяли слона. “Слона” ми легко вимовляємо.
Нарешті, вийшли.
Сперечалися на сходовій клітці, хто натисне кнопку ліфта.
Потім перевіряли поштову скриньку.
Потім вивчали домофон.
Шлях до магазину зайняв 53 хвилини.
Ми наздоганяли собачку, потім тікали від собачки.
Ми обговорювали світлофор і його кольори.
Ми придумали проїхати на автобусі одну зупинку вперед і повернутися.
Ми шукали перед входом в сурермаркет ялинку, яку розібрали, тому що Новий рік закінчився.
Ми засмутилися і сумували через ялинку.
Потім ми рахували, скільки місяців до нового Нового року.
Ми шукали 5 гривень, щоб узяти візок.
Ми каталися на візку.
Ми катали візок.
Ми купили кефір, помідори і хліб.
І ще купу солодкого, не заявленого в списку. І морозиво. І ананас. Катя, навіщо нам ананас? Давай викладемо.
Ми викладали ананас.
Ми кокетували з касиром.
Ми оплачували покупки.
Ми ридали, що виклали ананас.
Ми повернулися за ананасом.
Додому – я, Катя, слон і ананас – йшли повільно, тому що лизали морозиво…
Разом 2 години 42 хвилини зайняло те, що займає в ідеалі менше півгодини.
Але знаєте, що я вам скажу?
Ні хвилини з цього часу я не вважаю втраченим.
Тому що щасливе батьківство – це усвідомлене бажання сповільнитися, щоб ще раз прожити дитинство і побачити всі ці звичні дорослості – світлофор, домофон, ананас – очима.
Автор: Olʹha Sаvelʹyeva.
Фото ілюстративне(pexels).
