Мартин залишився без матері, коли йому було десять років. Для хлопчика втрата найближчої людини була важким випробуванням. Батько Мартина, Олег Петрович, багато працював і після того, як не стало матері хлопчик належав сам собі. Іноді його забирала до себе бабуся, але вона була вже в такому віці, що незабаром їй самій потрібен буде догляд.
Через деякий час після того, як не стало дружини Олег Петрович привів у будинок нову жінку. Олег Петрович з першого погляду покохав Аліну і одружився з нею, вирішивши, що вона стане чудовою матір’ю його синові і чудовою господаринею вдомі.
Зі сторони могло здатися, що Аліна дуже гарна дружина. У «холостяцькій» квартирі, де мешкали двоє чоловіків, з її появою знову запанував лад.
Аліна готувала, і на столі з’явилася гаряча їжа, а не постійні перекуси, якими харчувався хлопчик. Але було одне “Але”. Її економія сягала абсурду.
Олег Петрович непогано заробляв і міг утримувати сина та дружину, але чомусь Аліні завжди здавалося, що гроші треба берегти. Мартин не розбирався у вартості продуктів, але згодом став помічати, що мачуха використовує все найдешевше.
Він зрозумів це тоді, коли мачуха почала брати Мартина з собою в магазин, щоб той ніс сумки. Аліна воліла купувати виключно товари по акції і навіть не гидувала простроченим.
— А хіба це можна їсти? — дивувався Мартин, дивлячись, як та брала прострочений сир.
– Можна. У продуктів завжди термін придатності більший, ніж пишуть. До того ж така «некондиція» дешевша наполовину.
Мартин не сперечався з дорослою жінкою, поки одного разу не отримав три дні стаціонару через таку економію. Він розповів батькові про те, що його дружина купує прострочені товари.
Олег Петрович серйозно подивився на Аліну і почав видавати їй більше грошей, щоб та купувала кращу їжу. На цьому його «догана» закінчилася.
Але Аліна ці гроші дбайливо відкладала собі в гаманець, тому в сім’ї нічого не змінилося, а навпаки, набуло ще більших обертів. У школу Мартину купували найдешевші канцтовари та одяг на кілька розмірів більший, ніж потрібно.
— На виріст, — казала Аліна, поки над хлопчиком сміялися однокласники.
Наступного року, навчений гірким досвідом, Мартин сам зголосився купувати собі речі та попросив у батька грошей. Дізнавшись про це, Аліна влаштувала сцену.
– Твій син ще занадто малий, щоб розуміти, як правильно поводитися з грішими!
Олег Петрович не став перечити дружині. Він забрав гроші у Мартина і віддав їх дружині.
— Тато, чому іншим дають кишенькові гроші, а мені ні? — запитав син.
– Основним ми з матір’ю тебе забезпечуємо. Ти одягнений, ситий, маєш усе необхідне.
— А як кіно? Будь-які дрібниці? Я ж підліток.
— Якщо ти хочеш витрачати гроші на розваги, то заробляй сам. – відрізав батько. Мартин вирішив, що Аліна погано вплинула на батька, і образився.
Але його образ ніхто не помітив. Олег Петрович майже весь час проводив на роботі, а коли приходив додому, лягав на диван та дивився телевізор. Аліна ж займалася своїми справами. Господарювала по дому, готувала, а у вільний час їздила до родичів.
У Мартина була одна віддушина: раз на тиждень він вирушав до бабусі. Вона чекала на онука, була щиро рада його бачити. З нею він ділився своїми переживаннями та секретами.
Ось тільки Аліна все частіше натякала батькові, що його матері надто добре одній у двокімнатній квартирі. Мартин не чув усіх подробиць розмов, але чомусь батько ходив похмурий і невдоволений.
А через деякий час Костянтин Ілліч повідомив сина, що бабусі не стало.
— Жодних поминок не буде, все одно нема кому йти, — сказала Аліна на всі запитання хлопчика. Він навіть не довідався, де знайшла вічний спочинок бабуся. Батько сказав, що про все домовився та закрив цю тему.
Тепер у мартина не залишилося близьких людей, з якими міг би поговорити. Він хотів поїхати до неї попрощатись, поговорити із рідним горбочком, але батько все відкладав це, мотивуючи тим, що багато працює.
— І взагалі, нема чого тобі робити в такому місці, — відмахнувся він.
Мартину довелося змиритися і чекати на кращі часи. А Аліна все дужче дратувала його своїм вічним перерахуванням грошей батька.
Вона змушувала Мартина звітувати за кожну гривню, яка випадково могла потрапити до рук підлітка. А коли Аліна дізналася, що Мартин почав підробляти після школи кур’єром, то змусила його зізнатися, скільки йому платять.
А наступного дня вона заявила:
— Досить сидіти на батьківській шиї. Якщо ти можеш заробляти на нісенітницю, то можеш і купувати щось корисне. Наприклад, продукти чи побутову хімію. — Юлія простягла хлопцеві список речей. — Завтра принесеш мені це.
— Але це все вартує великих грошей! — обурився Мартин.
— Значить, працюватимеш більше, — знизала плечима Юлія. — Твій батько приходить пізно додому, бери приклад з нього. Настав час дорослішати, тобі доведеться все життя заробляти. Тож вчись.
Ці слова міцно засіли в голові Мартина. Він не хотів, щоб усе його життя перетворювалося на вічне «заробляння» заради фінансового «благополуччя». Адже ніякого благополуччя не було, бо скільки б не заробляв батько, приходячи додому втомленим, усе, що він заробляв, відкладалося «на чорний день», «на майбутнє», «про всяк випадок».
Зрештою, дійшло до того, що мачуха заявила:
— З цього дня ти платитимеш за те, що живеш у цій квартирі. Якщо ти не хочеш вчитися, то в тебе немає майбутнього. А ті, хто не мають майбутнього, назавжди стають утриманцями своїх батьків. Батьку на тебе начхати, а мені тим більше. Так що не розраховуй, що ми будемо утримувати такого як ти безкоштовно.
Спочатку Мирон хотів висловити мачусі те, що вона в цьому будинку не господиня, що вона знахабніла і не має права так поводитися, але натомість вирішив поговорити з батьком.
Олег Петрович вкотре став на бік дружини.
— Живучи з нею ти геть втратив себе, батьку… — сказав Мартин, збираючи речі.
— Куди ти зібрався?! — Олег Петрович не міг себе контролювати після слів сина.
— Краще жити на вулиці, ніж платити «данину» твоїй жінці. Вона не дружина, вона. — Мартин висловився так, що Олег Петрович сторопів.
Не маючи куди йти, пішов у той магазин де працював вантажником. Один із водіїв пошкодував Мирона і узяв з собою, аби той допомог. В обідню пору зупинились біля одного зі старечих будинків.
— Ходіть поїсте, – гостинно запросили їх
Вони пройшли до невеликої їдальні, де було накрито до обіду.
— У нас смачно годують, не хвилюйтесь. Наші підопічні не скаржаться.
Мартин усміхнувся. Він скромно сів у кутку, спостерігаючи, як із «палат» поступово виходять люди похилого віку і розсідаються за столами. Вони виглядали по-різному, здебільшого всі були дуже старенькі та погано пересувалися. Однак у багатьох була усмішка на обличчі.
Його увагу привернула бабуся, що ледве пересуває ноги. Вона мала «ходунки», на які вона спиралася, щоб іти, а поряд йшла санітарка.
— Сідайте, Надіє Ігорівно, давайте, я вам допоможу.
Мартина немов водою злили. Він не помітив, як проніс ложку повз рот і суп потік по підборідді.
— Агов, хлопче, ти чого? — водій простягнув йому серветку, але Мартин уже не сидів на місці. Він схопився і, привертаючи увагу, поспішив до тієї самої бабусі.
— Бабуся, як це можливо? – Він дивився в її очі і не сумнівався. Це була саме вона. Жінка, яку за слова ми батька кілька років тому провели в останню путь.
Вона якийсь час розглядала його. Думала.
— Ти що, не впізнала? Забула? – На очах навернулися сльози.
— Юначе, ви впевнені, що це ваша бабуся? — напружилася санітарка.
– Так! Я Мартин. Її онук.
— Мартин приїхав, — тихо повторила Клавдія Василівна.
Після цієї дивної зустрічі була довга розмова із завідувачкою будинку для літніх людей. Виявилося, що жінку похилого віку визначили сюди кілька років тому.
— Її син сюди привіз.
— Це мій батько,— Мирон мало не плакав. – Як він міг?! Він сказав мені, що бабусі не стало.
— Знаєте, юначе, я за своє життя багато чого побачила. Такі історії трапляються, що важко повірити. Вашій бабусі ще пощастило, що вона в нас. Тут добре годують, медсестри непогані, загалом, не найгірший варіант для самотньої старої людини.
— Але вона не самотня, має родичів.
– Ваш батько так вирішив. Така його воля.
– Я хочу її забрати.
— У вас є своя квартира? – Здивувалася завідувачка.
— Поки що ні, — відвів Мартин. Насправді йому самому не було куди йти. Але й лишити бабусю він не міг.
— Тоді буде краще, якщо вона лишиться в нас. А ви можете її відвідувати, коли захочете. Хоч вона і почала щось забувати, але вас згадала і буде рада.
Мартин поїхав із важкою душею.
— Не наламайте дров, хлопче, — сказав водій. — Якщо твій батько так вчинив, то були причини. І якщо він не сказав тобі про це, значить, причини вагомі.
— Я дізнаюсь правду!
— Потрібно думати головою, тільки тоді ти будеш у виграші.
Мартин замислився. Він не сумнівався, що причина у Аліні. Хлопець згадав про розмову батька та дружини перед тим як не стало бабусі.
– Вона захотіла спадку! Точно!
– Мачуха?
— Так. Вона, більше нікому.
— Значить, тобі пощастило, що бабуся жива і розуміє все. У такому разі тобі потрібно дізнатись, що і до чого.
Виявилось, що квартира багато років відписана бабусею на онука. Батько і мачуха, якось забули про те сказати і були дуже здивовані, як той узагалі дізнався про все.
З батьком Мартин порвав усі контакти. Старенька була вдячна онукові за все. Він домовився із сусідкою, і та за невелику суму допомагала зі старенькою, поки він був на роботі. Після роботи Мартин поспішав додому набагато охочіше, ніж раніше.
Коли батько спробував відновити стосунки із сином за кілька років, оой навіть говорити із ним не мав наміру:
— Ти все життя слухав дружину, жив її розумом. Що змінилось? Для мене ти чужа людина. Бабуся – єина моя справжня родина. Аліна так багато і довго відкладала гроші, що вам із нею стане на все життя. Ота купка вартувала тобі сина. Сподіваюсь ти із нею і з дружиною будеш щасливим. Нам нема про що говорити.
Батько ще не раз прийде на поріг сина, адже з роками почне розуміти і бачити трішки більше ніж раніше. Але чи прийме його Мартин? Чи потрібне буде йому каяття батька?
Головна кратина ілюстратвина.
