Я обернулася. Жінка однією рукою намагалася закрити сумку, другою трималася за поручень в маршрутці, а телефон притискала до вуха плечем. Їй явно було незручно розмовляти — це було видно, але все одно мене «різонув» по серцю тон, яким вона відповіла мамі.
І зовсім не тому, що захотілося засудити, а тому, що я впізнала себе.
Сама була такою ж — не раз гарячково шукала в сумці телефон і також говорила:
«Так, мам, що знову?», Так, мам, що знову — а потім злилася і чекала, коли закінчиться ця невчасна розмова. Знову мене запитують, чи тепло я одягнена, купила пігулки, які по телевізору рекламували (про них сказали, що вони просто чудодійні), чи пам’ятаю я, що онукові не варто пити кока-колу і їсти чіпси.
Я сама знаю, які ліки купити, і я знаю про шкоду чіпсів і газованої води.
Я давно доросла, а ці розмови з мамою перетворюють мене в школярку, і це дуже злить. Думала я так часто, поки одного разу на зупинці не побачила, як жінка, моя ровесниця, плаче, погладжуючи телефон. Я подумала, що вона «побивається» так через зламаний телефон, та він начебто не з дорогих. Намагаючись бути тактовною, тихо запитала: «Вам чимось допомогти?»
Жінка підняла очі і, вибачившись, сказала, що задумалася і забула, що знаходиться на вулиці. А ще сказала, що їй вже ніхто не допоможе. “У вас щось трапилось?” — продовжувала я співчутливо, бо бачила — жінка явно переживала не через нісенітниці, і мені хотілося якось підтримати її. І вона розговорилася: «Мами вже місяць немає, а я все чекаю від неї дзвінка. Вона щодня о 8 ранку дзвонила, питала про якісь дрібниці. Я, часом, ледь стримувалася, щоб не наговорити зайвого, особливо у вихідні (хотілося виспатися, а вона).
Раптом жінка знову заплакала. У мене стислося серце, а вона продовжувала:
«Я ж знала, що вона прокидається дуже рано, годині о п’ятій, і три години терпляче чекала, щоб зателефонувати мені, думала, про що запитати, щоб не розізлити мене. Я ж так дратувалася, що вона говорить про всякі нісенітниці! А їй просто потрібно було відчувати себе моєю мамою, як і раніше потрібною мені. Ну чому я цього раніше не розуміла?»
Тут і в мене очі намокли: «Господи, я ж теж колись не почую більше мамин голос, і багато-багато років мене ніхто не запитає про те, чи тепло я одягнена, не нагадає про шкідливість чіпсів та коли. Я більше не буду відчувати себе школяркою, я буду дорослою, настільки дорослою, що буду жити без мами. А як без неї?!»
Мороз пробіг по спині такий, що аж зуби зацокотіли. Я тремтячими руками насилу знайшла в сумці телефон, набрала номер:
«Привіт, Мамусю…» У голосі матусі прозвучала тривога: «Так, доню! Щось трапилося? Ти що плачеш?»
Ну як вона це відчуває? Я ж так старалася здаватися веселою. Похапцем сказавши, що все добре, запитала, як називаються таблетки, про які напередодні вона говорила, мовляв, забула, вилетіло з голови. Мама з готовністю повторила, а я, подякувавши, попросила її дзвонити частіше, а ввечері пообіцяла сама їй зателефонувати.
Жінка на зупинці подивилася на мене якось особливо тепло:
«Ви розумниця, а я ось… Завтра піду в храм. Там є улюблена мамина ікона. Коли я стою біля неї, чую маму».
І ось сьогодні ця розмова в маршрутці. Ні, дорога моя супутнице, ваша мама не хоче «виносити» вам мозок. Вона і так дуже боїться вас зайвий раз потривожити, і їй зовсім не хочеться дзвонити через дрібниці, і сама того не відаючи, вона намагається знайти хоч якісь «важливі» причини для дзвінка — як може, як уміє, як вдається. Тому в її голосі стільки тривоги. Вона дуже старається показати вам, що не просто так дзвонить — у справі. Стала б вона просто так дзвонити?!
Так вона самотня і хапається за розмову з вами, як за ниточку, яка утримує її на землі! Дорогі дорослі діти, не поспішайте дорослішати остаточно! Нехай ваші батьки ще довго-довго будуть поруч з вами.
А для цього їм, іноді, всього лиш треба відчути, що вони як і раніше дуже потрібні своїм дітям.
Автор: К. Bacильєва.
Фото ілюстративне.
