Я виросла в маленькому містечку, де здавалося, що вся моя доля вже визначена. Батьки працювали на заводі, у нас не було багатства, але було багато любові та турботи. Ми жили скромно, і я не знала, що таке розкіш, але була щаслива.
Я рано вийшла заміж за Віталія, мого однокласника, бо я його любила. Але час минув, і все змінилося. Віталій став байдужим до мене, а наші стосунки втратили колишнє тепло.
Розлучення було болісним, але необхідним кроком. Нам було важко, але я була рішучою: все, що я робила, я робила для доньки, Каті.
Катя була моєю найбільшою радістю, і все, що я робила, було для неї. Ми жили в маленькій однокімнатній квартирі, де було дуже тісно.
Коли Катя закінчила університет, я почала думати про її майбутнє. Їй треба було виходити заміж, але що я могла їй дати?
Тому я вирішила поїхати за кордон. Моя подруга, яка вже кілька років жила в Іспанії, розповіла мені про заробітки там, і я зрозуміла, що іншого шляху немає.
Мені тоді було 42 роки. Я ще не була старою, але відчувала, що життя має свої плани. Я поїхала в Іспанію, залишивши Катю з бабусею, і хоча мені було дуже важко, я знала, що роблю правильну справу.
Моя праця не була легкою, але я зробила все можливе, щоб забезпечити доньці майбутнє.
Роки минали, я заробляла гроші, і з часом зрозуміла, що я не просто забезпечую її навчання чи мрію про краще життя – я насправді змінюю наше життя. Я побудувала величезний будинок, про який колись могла тільки мріяти.
Коли Катя вийшла заміж, я була щаслива, що вона знайшла чоловіка, який став її підтримкою. Я раділа, що вона мала з кого брати приклад, адже я знала, як важливо мати чоловіка поруч.
Коли я повернулася додому, то зрозуміла, що не лише моя донька стала дорослою, але й у моєму житті відбулися певні зміни. Я почала стосунки з Остапом – чоловіком, якого я знала ще з молодості.
Ми довго не бачилися, а коли я приїхала додому на свята, ми випадково зустрілися. Після цього ми почали переписуватися, а потім, коли я приїхала знову, наші стосунки стали більш серйозними.
Остап був удівець, і хоча його життя в родині не було ідеальним, він шукав підтримки та розуміння. Він багато разів казав мені, що не хоче залишатися в будинку з невісткою, бо у неї характер важкий. І ось він наполягав, щоб я повернулася додому, а ще краще – щоб ми розписалися і жили разом.
Це була для мене важлива пропозиція. Я багато років була самотньою, а зараз у мене була можливість знову стати частиною сім’ї. Я знала, що Остап мені дуже подобається і що я готова почати нове життя. Але була одна проблема: моя донька.
Коли я розповіла Каті, що планую вийти заміж за Остапа і привести його до нашого дому, вона, здавалося, змінилася на обличчі. Вона почала заперечувати, навіть сваритися.
– Мамо, ти що, збираєшся привести чоловіка на все готове? – запитала вона з осудом.
Я була приголомшена її реакцією.
– Але ти ж привела свого чоловіка, – нагадала я. – Він, при всій моїй повазі до нього, теж не вклав у цей будинок жодної копійки. А я роками працювала, щоб мати те, що маю.
– Ми так не домовлялися! – сказала Катя. – Ти повинна була купити собі окрему квартиру, тоді і приводити чоловіка. Це не той варіант, який ми обговорювали.
Її слова дуже мене вразили. Я не очікувала, що донька, з якою ми завжди були дуже близькими, так буде налаштована проти моїх планів.
Всі ці роки я працювала для того, щоб забезпечити її і дати їй можливість жити краще. Я розуміла, що її підтримка важлива, але мені здавалося, що я також маю право на своє щастя.
Мене розривало між двох світі – між бажанням бути з Остапом, з яким ми мріяли про спільне майбутнє і спільну старість, і між бажанням зберегти мир і гармонію в сім’ї, де моя донька була в центрі всього. Вона була доросла, вона мала свою сім’ю, і я думала, що в мене є право приймати власні рішення.
І хоча я прагнула зрозуміти її точку зору, я також відчувала, що у мене є свої потреби і бажання.
Я віддала всю себе, щоб дати Каті можливість жити в кращих умовах, а тепер, коли я прагну хоч трохи налагодити своє особисте життя, моя власна дитина ставить мені умови. Це боляче.
Я подумала, що, можливо, вона просто не готова до того, щоб поділити будинок з чужою людиною, але й в мене є свої права і свої почуття. Я не можу всю свою старість провести в самоті, коли є шанс на те, щоб мати поряд близьку людину.
Я не знаю, як мені вийти з цієї ситуації. Що порадите?
Фото ілюстративне.
