Була майже північ, коли на домашній телефон хтось зателефонував.
— Люди зовсім з розуму вижили. Ні сорому, ні совісті! — невдоволено пробурчала Аліна, загорнувшись у ковдру. — Невже так складно зрозуміти, що дзвонити о дванадцятій ночі не можна? Чи розучилися на годинник дивитись?
— Відпочивай. Я сам з’ясую, кому не терпиться з нами поспілкуватися, — сонним голосом відповів Андрій і вийшов із спальні.
За кілька секунд таємне стало явним. Це була Марина Анатоліївна власною персоною.
– Мамо, ти серйозно? До завтра не можна почекати?
– Ні! — категорично промовила жінка. — Я прийняла рішення і одразу ж зателефонувала тобі та сестрі. Щоб не передумати.
— Тобто ти зібралася зараз озвучувати мені своє рішення? Ти жартуєш! — Андрій зневірено провів рукою по обличчю. Любить мама робити сюрпризи!
— Я зателефонувала з іншої причини. Запрошую тебе та твою дружину завтра на обід. Софія з Арсеном теж будуть. Там усе й обговоримо.
— Взагалі ми збиралися зганяти в торговий центр. Вибрати Аліні пальто, — спантеличено протяг чоловік. — А якщо згодом приїдемо?
— Синку, завтра опівдні чекаю на вас. Це не обговорюється. Не смію більше затримувати. На добраніч!
Як тільки Андрій повернувся до спальні, дружина відразу зрозуміла, що в нього відбулася розмова зі свекрухою. Чомусь у чоловіка завжди по-особливому змінювався вираз обличчя після спілкування з мамою.
— Що сталося? — обережно спитала, не усвідомлюючи, чи насправді хоче почути відповідь.
– Нічого незвичайного. Просто ми скасовуємо завтра торговий центр і їдемо до матері на обід!
– Ну так! В принципі, навіщо мені пальто? Можна знову всю зиму в пуховику проскакати! – Невдоволено відповіла дружина і накрилася з головою ковдрою.
— У мене є для вас чудова новина! — серйозно промовила Марина Анатоліївна, коли всі гості перестали їсти. — За два роки пенсії я зрозуміла, як сильно сумую за своєю роботою. Тож я хочу повернутися.
— До школи? – Здивовано вигукнула Софія. – А як же дача? Ти зможеш усе встигати? Все-таки здоров’я треба берегти, мамо. Вік у будь-якому випадку слід враховувати.
– Не таратор! Вислухай до кінця, а потім запитуй!
— Добре, вибач! — невдоволено відповіла дівчина. Її надмірна балакучість завжди дратувала жінку, особливо під час серйозних розмов.
— Я вирішила зайнятися репетиторством. У нас у місті є компанія, яка працює із випускниками. Їм потрібні репетитори з математики. Я сходила на співбесіду. І мене все влаштовує. За тиждень я вже працюватиму.
– Вітаємо! — радісно промовив Андрій. — Це справді чудова новина!
– Дякую! Але перед виходом на роботу мені потрібно закрити важливе питання. Дача. Ви знаєте, як я дорожу цим місцем. Хочу передати його у надійні руки. Оскільки дім тітки Олі дістався Софії, то дім моєї матері перейде Андрію. Впевнена, що ви зможете про нього подбати не гірше від мене. Правда?
— Я навіть не знаю, що сказати, — заїкаючись від подиву, відповів Андрій. Він кидав розгублений погляд то на матір, то на дружину.
– Що ж! Чудово! — радісним голосом промовила Аліна. — Значить, і в нас тепер з’явиться дача! Марино Анатоліївно, ми дякуємо вам за такий щедрий подарунок. Дякую, що довірили нам свій скарб. Обіцяємо не підвести та дбати про ділянку з усією відповідальністю.
Жінка розквітла, коли почула такі слова від невістки:
— Я знала, що краще за тебе з цією справою ніхто не впорається!
Софія теж розпливлася в задоволеній посмішці:
— Аліно, яка радість! Тепер ми з тобою не просто родички, а й сусідки. Ти ж знаєш, що тітка Оля – це рідна сестра моєї бабусі. Колись давно їхній батько збудував донькам будинку поруч один з одним. А ще зробив хвіртку через невеликий садок, через який вони могли б ходити в гості, не виходячи надвір.
— Правда? Ще краще! Ви ж давно живете у тій місцевості. Подобається?
— Набагато краще, ніж у місті! Це не покинуте село, а селище міського типу, що розвивається. Там так добре! Ми як побралися, так одразу туди і вирушили. Взагалі не шкодуємо. Вам також сподобається!
— Ще дивись, і ви захочете переїхати. Свіже повітря, добрі люди, спокій.
– Побачимо. Поки що складно сказати, — задумливо відповів Андрій. — Я досі не усвідомлюю, що в нас є щось, крім власної квартири.
– Гаразд, діти! – Втрутилася в розмову Марина Анатоліївна. — Рада, що ви знайшли час, приїхали на обід, і ми закрили питання на добрій ноті. Свої сусідські справи вирішуватимете потім. Мені треба бігти у справах за півгодини. Тож вибачте.
— Ми зрозуміли, мамо. Ти нас мило просиш піти! – весело промовила Софія. — Їжа була смачною, як завжди!
— Я не впевнений, що нам потрібна ця дача. Ненавиджу городи з дитинства! Чудово пам’ятаю, як нас мама залишала в селі на все літо, а там бабуся та тітка Оля просили нас допомагати. Зараз як згадаю, так здригнуся. Не хочу! — скаржився Андрій дружині, як вони повернулися додому.
— Ти був маленький і не розумний! – Пританцьовуючи, відповіла Аліна.
— Мама сказала, що завтра підемо оформляти документи, але. Може, відмовимося? Ну не хочу я вішати на себе цей вантаж. Зовсім!
– Любий! – Ласкаво промовила дружина. — А хто тобі сказав, що ми там робитимемо город? Ми зробимо зону відпочинку!
– Що? – Зацікавлено уточнив Андрій. Такий поворот подій йому подобався набагато більше.
– Невеликий басейн, зона гриль, зона відпочинку, ландшафтний дизайн, гамаки. Тераса. Як тобі? Звичайно, знадобиться час та гроші, щоб усе це організувати та зробити. Однак подумай про результат! Потім нам із тобою ні до Туреччини, ні до Єгипту не захочеться. А ще невеликі декоративні дерева посадимо. Люблю!
Кожні вихідні та свята подружжя мчало до селища. Софія з чоловіком іноді приходили на допомогу.
– Ми ж родичі! Мусимо допомагати один одному! Дивись, у майбутньому теж зможу в басейні боки погріти, — стверджувала зовиця.
Відносини між парами значно покращали.
– Ось тепер ми як справжня сім’я! – захоплено говорила Софія. – Все-таки ідея мами була класною!
На капітальний ремонт дачі та ділянки пішло близько трьох років. Здавалося б, живи та радій.
Але в двері постукало несподіване.
Аліна занедужала. Стояла глибока осінь. Як на зло, Матвій був у службовому відрядженні за кордоном. Дача не була підготовлена до зими, тож жінці нічого не залишалося, як звернеться до зовиці.
— Софіє у мене невеликі негаразди зі здоров’ям. Потрібно лягти до стаціонару. Чи не могла б ти мені допомогти із домом нашим. Я все зараз напишу, що зробити потрібно.
— Ще питаєш! Ти головне бережи себе і одужуй! – Упевнено відповіла родичка. — Якщо щось треба буде, ти дзвони та пиши. Ми з чоловіком одразу примчимо.
– Дякую! Заспокоїла. Тільки коли все зробите, сфотографуй, будь ласка, ділянку. Для мене це важливо!
— Звісно, люба! Все буде зроблено!
За кілька днів зовиця справді надіслала фото дачі. Вона знаходилася в ідеальному стані, тому Аліна змогла повністю розслабитися та віддати всю увагу відновленню здоров’я.
Однак одного вечора надійшов тривожний дзвінок від сусідки:
– Аліна, добрий вечір. Це тітка Ніна. Навпроти вас живу у селищі. Пам’ятаєш мене?
– Звичайно! — відповіла жінка, здивуючись несподіваному дзвінку односельчанки. – Як ваші справи? Щось сталося?
— У мене все добре. А от у вас, здається, не надто. Ти тільки не хвилюйся.
– Не зрозуміла. Розповідайте!
– Добре-добре. Тільки ти мене не видавай. Не кажи, що це я доповіла. Загалом не можу до кінця зрозуміти, але ваші родичі щось задумали робити у вас на ділянці. Ходять там щовечора, щось будують. Якісь дерев’яні ящики. Мені здається, щось недобре твориться. Я знаю, як ви дорожите дачею і скільки праці в неї вклали, тому вирішила повідомити про всяк випадок.
— Дивно, Соня мене ні про що не попереджала.
— Тим паче. Краще вам приїхати та глянути.
– Зрозуміла. Дякую, тітко Ніно! Обов’язково зайду з тортиком на чай! Ви мені дуже допомогли.
— Звісно. Чекаємо на вас у гості.
Аліна вирішила розібратися із питанням сама. Не розповівши чоловікові про дзвінок сусідки, вона цього ж вечора поїхала до села.
Машину жінка залишила за поворотом, щоби родичі не помітили її приїзду. Підійшовши до хвіртки, вона застигла на місці. Те, що вона побачила, було за межами розумного.
На подвір’ї було встановлено кілька вольєрів. На деревах висіли розірвані поліетиленові мішки, з-під яких визирали зламані гілки. Розбите скло на веранді завершувало картину «нового порядку».
— Що тут діється? – Увійшовши до себе у двір, сказала Аліна. — Що ви наробили на моїй ділянці?
З вольєрів пролунав гучний гавкіт собак. Від несподіванки жінка підскочила на місці.
— То що за псарня? – Не припиняла обурюватися господиня.
– Тихіше! Не волай! Завтра ми станемо обговорюваною темою в селищі! — прошепотіла зовиця. — Нічого такого. Я зараз все поясню.
— Ми з чоловіком вирішили оселити тут кількох собак. Знайомий кілька років цим займається. Дуже вигідна справа! Тим більше ми любимо тварин.
— Мій двір тут до чого?
— Ти ж знаєш, що у нас мало місця. Вся ділянка в теплицях. Ну, нікуди ці вольєри поставити. Тому ми тимчасово користувалися вашою територією. Ось і все! Що такого сталося?
– Що трапилося? — уїдливо запитала Аліна. — Ви без нашого дозволу скористалися нашою власністю, на яку ми витратили купу часу, праці та грошей! Ми досі кредити платимо за красу, яку навели!
— Ми, між іншим, теж вам багато в чому допомагали. Чи це вже не береться до уваги? Забули?
– Ні! Я все чудово пам’ятаю! Але! Це не дає вам право заходити на нашу ділянку без дозволу! Крім того, ви завдали непоправної шкоди. Що робити з деревами, які я замовляла з-за кордону?
— Інші посадиш! — відмахнулась зовиця.
Аліна ледь стримуючись відповіла:
— Я даю вам дві години, щоб винести все що я бачу у своє подвір’я. І два дні на те, щоби замінити скло. Якщо ви цього не зробите, нарікайте на себе! Я звернусь у відповідну установу!
Софія з неприязню подивилася на братову дружину:
— Не дай Боже нікому таких родичів! Невдячні! Ми винесемо вольєри, але вас більше знати не хочемо! Навіщо потрібна рідня, яка створює негаразди на рівному місці?
Звісно, Марина Анатоліївна була не задоволена таким поворотом подій, але діти між собою більше не спілкувались. а два будинки розділив величезний паркан.
І хто в цій ситуації не правий. Аліна надто різко відреагувала, а чи Софія із чоловіком дозволили собі зайвого?
Головна картинка ілюстративна.
