fbpx
Дозвілля
Мамо, пробач нас, будь ласка, ─ і мене, і внучку. Але нам дійсно складно видавити з себе якісь емоції по відношенню до тебе. Нещодавно я пробувала згадати, що такого доброго і теплого пов’язує мене зі словом «мама», але толком нічого і не пригадалося

До сучасної мами висувається ціла купа вимог: потрібно, щоб дитина була завжди здорова, сита і весела, одягнена з голочки і ледь не з народження записана на 100 500 гуртків. Але якщо багатьом з попереднього покоління батькам активно допомагали бабусі, то зараз краще заздалегідь розраховувати тільки на себе.

В інтернеті можна знайти багато міркувань на цю тему. Причому одні користувачі не чекають ні від кого особливої допомоги, а інші щиро переживають, що старше покоління вважає за краще бачити онуків тільки на свята.

Відразу після появи на світ мене підкинули бабусі, яка в такому випадку була змушена достроково вийти на пенсію. Молоденька 23-річна мама всі зусилля докладала в іншому напрямку: будувала кар’єру, намагалася влаштувати особисте життя і, чесно кажучи, жила в своє задоволення.

Я виявилася «неясельною» дитиною, в садок мене теж віддати не вдалося ─ надто вже великими були черги в нашому місті в кінці 80-х. Деякі щасливчики проривалися в дошкільні установи по великому блату, а в нашій родині такого всесильного родича чи знайомого, на жаль, не виявилося.

У підсумку до 7 років я була маленьким бабусиним «хвостиком»: моталася з нею на дачу, стояла в довжелезних магазинних чергах, чекала її біля кабінету терапевта в поліклініці і тихенько сиділа в обнімку з лялькою або книжкою в гостях у її подружок-пенсіонерок. А потім я пішла в школу, переїхала назад до мами і почала існувати сама по собі ─ з ключем на шиї і не створюючи проблем.

Бабусі не стало, коли мені було 19 років, ─ позначилося здоров’я, підірване ще в молодості на важкій роботі. Вона не дожила до появи своєї правнучки Анютки якихось 3 роки.

Після виписки з дитям додому я щиро вважала, що всі турботи по догляду за дитиною впадуть не тільки на мої плечі. Все ж таки у мене в голові з дитинства залишилася схема: молода мама працює, а бабуся їй щосили допомагає.

Але моя мама, вона ж новоспечена бабуся, переможно подивилася на мене і сказала: «Взагалі-то, у Ганнусі є батьки».

Дивно, але після появи дітей з відкритим від подиву ротом опинилися багато моїх знайомих. Особливо ті, хто виріс в неповних сім’ях. Так-так, їх теж всіх виховували бабусі, і якщо пощастить, то ще й дідусі. Одних регулярно підкидали до літніх батьків в гості, а інших навіть надовго відселяли з дому, поки мами активно будували кар’єру і розбиралися з особистим життям. Одна моя знайома так все дитинство і прожила в селі у бабусі: мама вдало вийшла заміж, народила ще одну дитину, а попереднє чадо виявилося особливо і не потрібним.

Звичайно, всі ми не збиралися відтворювати той самий сценарій зі своїми дітьми. Але все ж таки сподівалися на елементарну допомогу. А тут не так сталося, як гадалося.

У підсумку ми припинили очікувати з моря погоди і стали розраховувати тільки на себе.

Я почала працювати, коли Анютці було 9 місяців. Спочатку віддалено, а через 3 роки, коли з’явилося місце в дитячому садку, вже вийшла в офіс. Так, за ці роки я сильно просіла в кар’єрі, тому що постійно доводилося брати лікарняні і кидатися між офісом, поліклінікою і дитсадком. Проте зараз, коли дочка підросла, я буквально рвонула вперед, надолужуючи згаяне за всі ці роки.

А знаєте, що цікаво: моя мама частенько мріяла вголос, мовляв, я з тобою толком не бачилася, тоді час був інший. Зате з твоєю дитиною ми і спортом займатимемося, і на всі гуртки запишемося, і півкраїни об’їздимо.
А коли дійшло до справи, моя мама, навіть, не знала, що робити з онукою. Кілька разів, коли Анюті було 5-6 років, бабуся залишала її у себе з ночівлею, але вранці одразу ж телефонувала з питанням: «Коли ти її забереш?» Одного разу вона вирішила відвести внучку в зоопарк, а там сама ж на неї образилася, через те, що дитина втомилася і не реагувала на звірів із великим захопленням.

Ну а зараз ми спостерігаємо так званий зворотній ефект. Останнім часом мама стала ображатися, що внучка-підліток не дуже рветься з нею спілкуватися. Аня вітається, радіє зустрічі, але за загальним столом сидіти не хоче ─ тихенько тирить якусь булочку і тікає до себе в кімнату. Вона і справді не знає, про що можна говорити з бабусею. Ну от немає у дитини такого досвіду.

Та й правда, про що? Швидко відзвітувати про успіхи в школі? Вислухати чергову і нібито мотивуючу нотацію «чому четвірка, а не п’ятірка»?

У мене є відчуття, що деякі люди, що народилися в 50-60-х роках, відносяться до дітей, як до чогось прикрого, але неминучого. От якось випали вони з цього процесу. І своїх скинули власним батькам, і від онуків благополучно відхрестилися. Проте з віком їм захотілося відчувати себе «головами кланів», а діти і внуки вже чомусь не сприймають їх, як близьких людей.

Можливо, вони і не відчували себе бабусями. Наша навіть говорила: «Не називай мене так, я Ніна або Ніна Ігорівна». Власне, вона справді Ніна Ігорівна ─ розумна і успішна жінка.

До речі, нещодавно мама завела собаку. Каже, що від неї відчуває більше любові, ніж від усіх нас, разом взятих.

Мамо, пробач нас, будь ласка, ─ і мене, і внучку. Але нам дійсно складно видавити з себе якісь емоції по відношенню до тебе. Нещодавно я пробувала згадати, що такого доброго і теплого пов’язує мене зі словом «мама», але толком нічого і не пригадалося. І, здається, моїй дитині особливо нічого буде згадати про свою бабусю.

Ось такий вийшов кругообіг любові. Або її відсутності.

Як ви вважаєте, які бабусі крутіші ─ модні і сучасні, чи ще того затишного покоління в хустиночках, яких ми застали в дитинстві?

Фото ілюстративне.