Лера місця собі не знаходила — тинялася з кутка в куток, поглядаючи на годинник. Уже багато років жоден її ранок не минав без чашечки чорної кави, але сьогодні навіть вона не лізла. Мамі робили операцію. Лікар запевняв, що це дуже проста маніпуляція і немає ніякого ризику, але Лера все одно хвилювалася. Минуло більше чотирьох годин, мало все вже закінчитися, але мама так і не дзвонила. Лера кожні п’ять хвилин перевіряла телефон — може, він виключився? Звук відключений? Але все було гаразд.
Нарешті, пролунав дзвінок. Мама. Голос бадьорий. Операція пройшла успішно. Лера видихнула. Тепер можна заспокоїтися і поснідати. Або вже пообідати? Діти були в садочку, вряди-годи ніхто не хворів, так що можна неспішно насолодитися чашкою кави, а потім, може, посмажити собі омлет з грибами.
За кавою вона почала гортати стрічку інстаграму. Мамина фотографія виплила однією з перших. Вона подарувала їй смартфон на минулий день народження, і та швидко його освоїла. Це міф, що пенсіонери далекі від телефонів і соцмереж— у мами бесід в телеграмі було більше, ніж у Лєри, притому що у Лєри було троє дітей, які ходили в садок і кожен ще в кілька секцій і розвиваючих гуртків.
На фотографії мама була в лікарняному одязі, з пластиром, слабо посміхалася в камеру. У дописі під фотографією Лера прочитала: «Тепер у мене залізне серце, як у Дроворуба». Придивившись до фотографії, вона побачила на тумбочці чашку, на якій добре проглядалося зображення з новорічної фотосесії старшої сестри Лери. Світлана стояла поруч з усміхненим чоловіком і тримала на руках біляву донечку.
Відключивши телефон, Лера швидко допила каву і пішла закинути прання. Апетит у неї знову зник.
З самого дитинства вони зі Світланою відчайдушно боролися за мамину увагу. Ні, не так. Мама, старша і недолюблена дитина, намагалася не повторювати батьківських помилок і всю свою любов віддавала старшій дочці. А Лера щосили намагалася викликати у мами таку ж гордість і захоплення, як сестра. Чесно кажучи, до Світлани їй і справді було далеко. Сестра навчалася на одні п’ятірки і вступила в найкращий виш міста.
Лера зубрила день і ніч, щоб не отримувати трійок, і спеціальність вибрала простішу — ветеринарна медицина. Кращою за сестру вона була тільки в біології, але коли принесла мамі грамоту за перемогу в районній олімпіаді, та зауважила:
— У Світланки ціла шухляда таких.
Звичайно ж, Світлана зробила прекрасну кар’єру. Лера ж відразу після вишу і одного за одним народила трьох дітей. Про роботу не могло бути й мови. А сестра очолила одне з відділень банку і тільки після цього пішла в декрет. Народила доньку і через сім місяців найняла няню, щоб вийти на роботу.
— Ось і ти так зроби, — кожного разу говорила їй мама. — Діти ж ходять в садок, пішла б вже давно на роботу.
Лера не хотіла йти на роботу — вона вже забула все, що вчила в інституті, а що ще вона може робити — просто не уявляла. До того ж діти постійно хворіли — якому роботодавцю це сподобається? Але мама не здавалася і раз за разом набридала Лері своїми порадами, завжди ставлячи старшу сестру у приклад. Он і чашку зробила з фото улюбленої доньки, а не з її — з Лериним. Настрій зовсім пропав.
Але діти і побут швидко закрутили Леру в звичайну круговерть, і незабаром вона забула про свою образу. Як завжди, кожного дня телефонувала мамі, вислуховувала її настанови і поради, сердилася і заспокоювалася.
А потім мами раптово не стало. Згоріла за пару тижнів — вони з сестрою не відходили від її ліжка, шукали найкращих лікарів, але все було марно. Спільне випробування об’єднало сестер так, як ніколи в їхньому житті.
Мама вже десять років жила одна, відтоді, як розійшлася з їхнім батьком. Сестри довго не наважувалися взятися за прибирання квартири — занадто вже було складно. Тільки через кілька місяців, коли емоція трохи стихли, вони змогли увійти туди без сліз. Пішли разом — так було простіше. Кілька днів вирішували — що відправити на смітник, що взяти собі, що віднести до церкви. В один із днів у них нарешті дійшли руки до спальні. На тумбочці стояла та сама чашка. Світлана взяла її в руки, покрутила і сказала:
— Це я їй на новий рік подарувала. Красива, правда ж?
Лера кивнула, а сама подумала — значить, то не мама цю кружку замовила. Можливо, якщо б Лера подарувала їй таку ж, то вона б і з нею сфотографувалася…
Поки сестра розбирала документи в письмовому столі, Лера витягла з шафи дві великі коробки. Відкрила одну, заглянула. Там були Світланині зошити, багаточисленні грамоти, фотографії… Ну, звичайно ж, як мама могла викинути докази величності своєї улюбленої дочки. У неї навіть сльози в очах закрутилися, але вперше за довгий час, це були сльози не печалі, а злості і образи. Вона закрила коробку і сказала сестрі:
— Тут твої речі, забирай це собі.
Світлана підійшла. Відкрила одну коробку, потім іншу.
— Моя тільки одна, — відповіла вона. — Друга— твоя.
Лера підійшла і заглянула в коробку. Там були її зошити, плюшевий ведмедик, з яким вона спала до другого класу, улюблена лялька, ціла купа фотографій і навіть та єдина грамота…
Лера розплакаласясь так, що Світлана навіть злякалася — відпоювала її і втішала. Вона не могла зрозуміти, що призвело сестру до такого стану. Це, звичайно, дуже зворушливо, що мама усе це зберігала, але…
Лера ж усвідомила, що всі ці роки витратила на те, щоб щось довести своїй мамі, чекала від неї якогось підступу, а правда завжди була на поверхні — мама любила свою старшу дочку, але не менше вона любила і молодшу.
Фото ілюстративне.
