Ми з сестрою живемо в орендованій двокімнатній квартирі, у спальному районі міста, де сусіди прекрасно знають одне одного і навіть іноді занадто активно цікавляться життям інших людей. І ось вже майже два роки, як до нас переїхала наша мама. У нас сформувався своєрідний трикутник: я, сестра й мама, і в кожної свої запити на особистий простір. Особливо у мами. Найбільш мене турбує її бажання знати, де ми й коли повернемося, і це прагнення нестримне. Розумію, що у неї пенсія, самотність, але я вже, чесно кажучи, не витримую.
— Куди ти збираєшся? – питає вона, коли я вже стою на порозі, взуваючи кросівки.
— Мамо, я йду просто на прогулянку, – намагаюсь віджартуватись.
— На прогулянку? А коли ти повернешся?
Це завжди перетворюється на допит. Мені двадцять вісім, а таке враження, що й досі шістнадцять. І всякий раз, коли у мене з’являється бажання розповіси їй, що іду до подруги і можливо залишусь у неї на ніч, – починається оце нескінченне: «А що ви там будете робити?» або «І навіщо це тобі треба?»
Зустрічатися з хлопцями? Навіть подумати не можу, бо не знаю, як поясню це мамі та й хто візьметься зустрічатись із дівчиною, яка постійно звітує мамі, як солдат на полігоні.
Одного разу, коли я повернулася з роботи, мама заявила:
— Ти ж знаєш, мені немає, куди йти. Повернутися у той будинок, де брати та їх нові жінки, – це не вихід. І я відробила своє, 42 роки стажу, на пенсії хочу жити спокійно. Вона зітхнула, подивилася на мене, наче це я винна, що вона тепер живе з нами. Усі витрати, оренда, комуналка — усе на нас з сестрою. Мама купує лише продукти для себе, іноді приносить фрукти, каже, що це на всіх.
Коли я наважилась одного разу сказати їй, що вона могла б ще піти десь на роботу, вона обурилася:
— Та я ж відпрацювала своє, невже ти вважаєш, що я маю ще й на старості бігати на роботу?
Я зрозуміла, що ця тема закрита назавжди.
Тим часом у мами з’явилися подружки у дворі, вони разом гуляють із собаками біля нашого будинку. Мені здавалось, що ось воно, спасіння, може, тепер буде трохи спокійніше, але ні. Вечорами вона знову чекає мене біля дверей з тим самим питанням: “Де ти була та що робила?”
І ось одного разу, втомлена після роботи й всіх цих щоденних розпитувань, я вирішила затриматися у своєї колеги Тані. Ми сиділи у неї на кухні, сміялися, нарешті могли поговорити без докорів та вічного «Куди йдеш?» Було пізно та й повертатися не дуже хотілося, але й залишитися — не вихід, бо мама здійме паніку.
Та все ж я вирішила: «Хай буде, що буде. Залишуся». Десь о першій ночі приходить повідомлення: «Де ти? Що трапилось?» Потім дзвінок. Звичайно це мама. Я відповідаю: «Мамо, я у подруги, переночую сьогодні тут». І у ту ж мить шквал обурення: «Як це так? Ти ж могла б повернутися раніше, якщо дуже хотіла!»
Наступного дня, повернувшись додому, я не встигла навіть переодягтися, як мама вже стояла переді мною з докорами.
— Що це за манери? Я не для того тебе виростила, щоб ти десь ночувала, як невідомо хто! Якби мене виховували так, як тебе, то я, може, й мала б ще нормальну роботу і власний дім, – казала вона.
— Мамо, я не можу жити за твоїм розкладом. Мені двадцять вісім, я хочу спокою й особистого простору.
— Спокою їй захотілось, – відрізала мама. – Може, ти хочеш, щоб я взагалі звільнила вам із сестрою квартиру?
І ось тоді, у запалі, я вигукнула:
— Звісно! Ми могли б жити нормально, по-людськи, а ти своїм життям.
Вона мовчки подивилася на мене. Щось тріснуло, щось важливе, невидиме, але відчутне. Вона просто обернулася й вийшла з кімнати, а я залишилася з дивним відчуттям: те, що я так прагнула — свободи, тепер коштувало мені стосунками із мамою.
Вона тоді сильно образилася, проте ми обидві розуміли, що їй нікуди йти. Тепер вся її увага переключилася на сестру, а я хоч ненадовго отримала свободу.
