Я й досі пам’ятаю той день, коли мама нам сказала, що поїде за кордон.
Це було раптово, хоча й не дуже дивно — ми завжди жили в достатку, але все ж відчувалася нестача грошей.
До слова сказати, тато наш був проти того, щоб мама залишала сім’ю і їхала на чужину на заробітки. Але вона наслухалася від своїх подруг, які давно за кордоном гарують і гроші великі отримують за це, що такого собі вже в мріях набудувала, що її не вмовити вже було. Мама бачила, як вони розбагатіли і їй заздрісно стало, правду сказати, вирішила й собі такого щастя спробувати.
Вона розуміла, що їй просто доведеться залишити нас, щоб заробити більше.
Мама поїхала до Португалії. Почала працювати нянею в сім’ях, допомагала літнім людям.
Спочатку, як і всі, вона сумувала за домівкою, тужила й за нами, але дуже швидко адаптувалася до такого життя. Вона звикла до нового життя, нових людей та нового світу, де гроші не так тяжко заробляються, як вдома в Україні.
Я зовсім не можу сказати, що нам було легко без неї, але ми з татом та з братом якось впоралися самі. І в певний момент, щиро кажучи, мені навіть здалося, що ми змогли жити без неї так, як ми звикли до того.
Мама почала регулярно висилати нам гроші, якими ми покривали всі наші потреби, навіть більше — її допомога дійсно дала нам можливість жити без великих труднощів і здійснювати мрії свої.
А згодом, я пам’ятаю, як мама почала мені телефонувати кожного тижня й говорити, що вже не може довго залишатися там, бо це тяжка робота, вона дуже втомлюється.
Ті її слова дуже впливали на мене, тому що я розуміла — вона робить це не тільки заради себе, а й заради нас. Вона дуже прагнула, щоб ми могли навчатися, не відчуваючи бідності, щоб ми могли мати все, чого не було в нашому дитинстві, чого вони раніше з татом дати нам не могли.
Майже 3 роки мама працювала в Португалії. Вона заробляла добре, мала власну кімнату в одному з будинків, де працювала, її більше не хвилювало, що ми сидимо вдома без неї, вона вже звикла до такого життя і все менше говорила про повернення додому.
А ми, за цей час, вже стали самостійнішими, і це було добре. Я навіть звикла до того, що мама була далеко, хоча й сумувала за нею дуже. Але розуміла, що вона повернеться — цим заспокоювала себе.
Повернення мами було дуже несподіване, вона стало для нас усіх справжнім сюрпризом. Вона приїхала, коли ми зовсім не очікували цього.
Ми відразу помітили, що вона дуже змінилася і не була такою доброю, спокійною і ніжною з нами, як раніше.
Мама виглядала зовсім іншою: постаріла, змарніла, і почала часто скаржитися на своє самопочутті. Мама наша, скільки я її пам’ятаю, завжди була сильна, але зараз її обличчя стало менш виразним, руки не слухалися, а сама вона була втомлена й роздратована постійно.
Я помітила, що її характер дуже змінився, на жаль, і це було важко.
Одразу після свого повернення додому, мама почала більше говорити про те, як їй важко було працювати за кордоном, хоча раніше так ніколи дуже й не скаржилася на це, іноді могла декількома словами обмовитися, адже ми дуже шкодували її.
Мама стала докоряти нам.
– Я працювала для чужих людей, а ви тут навіть не хочете зрозуміти, скільки я вам дала. Гроші — це найменше, чого ви від мене отримали, — так часто казала вона.
Це звучало як докори. Я не розуміла, чому вона так робить, адже ми завжди їй вдячні були, та й не просив її ніхто їхати за кордон, навпаки, вона сама того хотіла. Тільки тепер я розумію, що в її очах ми були винні, бо не цінували її старань та важкої праці.
Мама почала докоряти мені за все. За те, що я не допомагаю вдома, за те, що не роблю це, що не роблю те. Проблема була в тому, що ми жили під дахом одним з мамою й татом, брат навчався в іншому місті, тому все довелося мені одній вислуховувати, татові мама, чомусь, цього не говорила.
– Чому я маю все робити, я за кордоном важко працювала і робила все це для чужих людей заради вас, а тепер ви повинні це робити для мене? — казала вона.
Мама казала, що вона поїхала, щоб ми жили краще, щоб не відчували потреби, а тепер вона вважала, що нам потрібно повернути те, що вона дала нам. Вона вирішила зробити нас винними в своєму рішенні їхати за кордон, хоче це була неправда.
І не лише це було для мене великим подивом. Мама стала дуже лінивою. Вона більше не хотіла прибирати, не хотіла готувати їжу.
– А я вже багато років працювала для чужих людей, заради вас, тепер це ваша черга працювати для мене.
І хоча їй зараз всього 59, вона вже почала поводити себе так, наче пенсія її вже наближається, і їй не хочеться більше нічого робити.
Мені було важко звикати до того, що змінилася не тільки її поведінка, а й сприйняття світу навколо. Я намагалася допомагати мамі, говорила, що зможемо все вирішити разом, але кожен раз її відповіді ставали холоднішими.
Вона більше не була тією мамою, яка прагнула все для нас, яка підтримувала в усьому. Тепер вона поводить себе так, наче ми їй щось винні.
Я розумію, що вона пережила непрості часи за кордоном. І я розумію, що зароблені гроші — це не просто цифри на рахунку, а результат її щоденної праці, яка забирала сили.
Але чому вона не може побачити, що ми теж працюємо, що ми теж маємо свої труднощі? Чому замість того, щоб нас підтримувати, вона вибрала звинувачення і докори?
Я намагаюся бути терплячою, але з кожним днем мені стає важче спілкуватися з мамою і жити з нею під дахом одним. Вона вже й з татом стала частенько сперечатися, боюся, щоб в них до розлучення не дійшло.
Я дуже шкодую, що мама їздила за кордон. Ми від того зовсім не розбагатіли, як вона мріяла, але те життя маму дуже змінило, заробітки її лише додали нам проблем.
Багато жінок заробітчанок кажуть, що у них діти невдячні, лише гроші хочуть взяти в них. А ми з мами багато не вимагали ніколи, вдячні були їй за все, але вона все одно ображається.
Я просто розгублена і не знаю, що робити. Дуже цікаво, чи це всі заробітчанки змінюються дуже на чужині? Чи це мама наша така, що недобрий має характер, хоча раніше вона дуже добра до нас була?
Чи всі заробітчанки змінюються дуже та мають проблеми в сім’ї, коли повертаються з тих заробітків, бо відвикли від рідних своїх і домашньої рутини?
Фото ілюстративне.
