Людмила Володимирівна ставилася до мене зі зневагою. Ще з дня нашого знайомства спілкування зі свекрухою не склалося.
— І ким ти працюєш, Тетяно? — Влаштовувала мені допит свекруха.
— Я працюю адміністратором у дитячому розважальному центрі, — спокійно відповіла я.
— І в чому полягає твоя робота?
— Я записую людей на різні заходи, пропоную послуги нашого центру, спілкуюсь із дітьми та їхніми батьками. Іноді беру участь в організаційних моментах та проводжу дитячі заходи.
– І все? У цьому полягає твоя робота?
– Так, – невпевнено сказала я.
— Що ж це за така робота? Тобто ти просто стоїш за стійкою, посміхаєшся і щось там пропонуєш та продаєш. Я вірно розумію?
– Не зовсім. Здебільшого, це я й роблю, але.
— За що тобі гроші платять, скажи мені? За те, що ти очима кліпаєш? — каже свекруха.
— Іншу роботу не намагалася шукати?
– Мені подобається моя робота, там мене цінують. І зарплата хороша, і колектив, і умови роботи. До того ж мені дуже подобається працювати з дітьми.
— Маячня якась. Ти маєш знайти іншу роботу, наприклад, стати бухгалтером чи секретарем. Толку більше буде.
— Я не хочу, мені подобається ця робота.
— Такими темпами ти і в 40 років будеш на тому ж місці. Якась ти несерйозна.
Людмила Володимирівна не любила мене. Їй не подобалася моя робота, моя зовнішність, мої особисті якості. Здавалося, якби я навіть була найзнаменитішою і найуспішнішою людиною у світі, вона б нізащо не зробила мені жодного компліменту.
Вся справа була в тому, що свекруха не могла змиритися з тим, що її єдиний синочок покинув її, одружившись.
— Де ти таку узяв, га? Вона ж з села, Сашко, — підслухала я якось розмову свекрухи та чоловіка.
— Так, вона народилася не в місті, але що це змінює? Я її люблю, — виправдовувався молодий чоловік.
– Це все змінює! Хіба ти не бачиш, як вона поводиться? Колгосп! За мовою не стежить, манер не знає. Не розумію, що ти в ній знайшов.
— Вона добра та гарна.
— Ах, значить, на гарне личко повівся. Знай, синку, ні до чого доброго тебе це не приведе. Ось Христина була гарною пораю тобі, дарма ти з нею розлучився.
— Мам, скільки можна? Христина сама від мене пішла, ти ж пам’ятаєш.
— Треба було її втримати! Така дівчина хороша, і сім’ю має заможну. Ти б із такою жінкою не пропав і життя сімейне збудував. А з цією що будувати? Нічого путнього.
— Із нею в нас не вийшла б щаслива родина, — стояв на своєму Сашко.
— А з цією, думаєш, вийде? Тільки гірше буде! Е-х, шкода мені Христини. А мені так хотілося, щоб вона стала моєю невісткою!
Мені було прикро, що свекруха не бачила у мені свою рідню. Я не дуже прагнула подружитися з нею, щоб стати її дочкою або хоча б близькою людиною. Спершу, звичайно, я намагалася робити все для цього. Але кілька неприємних слів, кинутих на мою адресу, перекреслили бажання спілкуватися зі свекрухою.
Тим не менш, я не могла відмовити в тому, щоб допомогти свекрусі організувати її свято. Як-не-як, я була її невісткою і намагалася догодити їй хоч у чомусь, все ще сподіваючись, що справлю на неї враження, і вона побачить, якою доброю людиною я є. Звичайно, так думати було наївно, але я все одно шукала її схвалення.
Ідея відзначати ювілей у нашій квартирі здавалася мені абсурдною, адже свекруха мала гарне житло з двома кімнатами, і виглядало воно досить презентабельно.
— Мама так захотіла, отже, так і буде. У нас ремонт краще, та й ти ж готуватимеш, тож тобі буде простіше щось робити на своїй кухні, ніж у чужій, — пояснював чоловік.
Ми з Сашком жили в його квартирі. Спочатку вона дісталася йому від батька, якого не стало буквально за рік до повноліття чоловіка. Зі спогадів свекрухи я дізналася, що Людмила Володимирівна не дуже любила свого чоловіка. Незважаючи на те, що того давно не було, вона все ще нічого доброго про нього не казала.
Я вже заздалегідь налаштувалася якомога спокійніше та стриманіше пережити суботу. Я знала, що свекруха не дасть мені спокою, тому навіть підвелась раніше звичайного на кілька годин, щоб підготувати все необхідне для свята. Як тільки свекруха з’явилася на порозі нашої квартири, вона відразу почала роздавати вказівки.
— Скоро прийдуть мої гості, ти маєш встигнути накрити на стіл до їхнього приходу. — Заявила свекруха
Фраза Людмили Володимирівни звучала як наказ. Мені лише залишалося зробити безневинний погляд і пообіцяти, що все буде зроблено у найкращому вигляді. Однак мені було складно зосередитися, адже свекруха кожні п’ять хвилин смикала мене.
— Як ти розкладаєш фрукти? Чи не бачиш, що тут п’ять шматочків яблук, а тут чотири.
— Не обов’язково робити рівну кількість на кожну тарілку, — метушилася я.
— Не обов’язково? Ти що кажеш? Роби так, як я сказала, а не так, як ти вирішила. Салат взагалі виглядає негарно, а курка начебто вже кілька днів прострочена. Ти хочеш мені свято зіпсувати?
— Ні, звісно, Людмило Володимирівно. Але чому не можна було піти до ресторану? Не довелося б так сильно перейматися стравами.
– Тому що я не хочу витрачати зайві гроші на незрозумілу їжу! Добре, що приготувала, те й їстимемо, робити нічого. Сподівайся, що моїм гостям сподобається хоч щось.
Не знаю, чи сталося це випадково чи спеціально, але Сашко сидів поруч із Христиною. Я ж сиділа навпроти свого чоловіка, а з боків були незнайомі мені люди, які все намагались розповісти про своє життя на дачі або про те, як важливо бути доброю домогосподаркою.
Поки мене відволікали гості свекрухи, чоловік мило розмовляв зі своєю колишньою дівчиною. Христина солодко посміхалася і навіть дозволяла торкатися своєю рукою до рук і плечей мого чоловіка, зовсім не соромлячись моєї присутності.
— Христинко, донечко, візьми салат, поїсти. Я, звичайно, розумію, що така як ти, напевно, харчується правильно, але все-таки поїсти треба, — замуркотіла свекруха до дівчини.
Я відчувала, як червоніють мої щоки. Мало того, що прямо переді мною чоловік безцеремонно загравав зі своєю колишньою дівчиною, так і свекруха підливала олії у вогонь, навмисне ставлячись до Христини як до своєї справжньої невістки.
— Дякую, Людмило Володимирівно, але я таке не їм. Терпіти не можу горіхи. Але впевнена, що Таня зробила дуже смачний салат, — мило посміхнулася дівчина.
Поки гості про щось жваво розмовляли, Людмила Володимирівна стрілою непомітно і швидко підлетіла до мене.
— Швидко йди на кухню і приготуй інший салат, — скомандувала свекруха. – Що за поведінка? Я не хочу, щоб моя гостя пішла голодною через тебе. У тебе є п’ять хвилин, я чекаю. Не ганьби мене.
— Маємо купу інших страв. Заради однієї гості робити інший салат я не буду.
— Таню, не впирайся. – подав голос мій чоловік. Ну правду, Христина нічого не їла, тарілка порожня і чиста, аж незручно. Приготуй їй щось, прошу тебе.
Я не витримала. Узяла салат, котлети і ковбасу нарізану, ще що потрапило під руку, усе згорнула у тарілку Христині. Перемішала і припросила гостю їсти, як сама руки погубила.
Зібралась і швидко вийшла у двері. Думала мене буде наздоганяти чоловік. чи хоч хтось, якось відреагує. але ж ні. Сашко лиш за два дні зателефонував і запитав коли я повернусь.
— Хоча знаєш, після того, що ти зробила я й бачити тебе не хочу. Ти повелась дуже неправильно, я не очікував такого від тебе.
Я й сіла. то я повелась не правильно? Добре, що ті тарілки не прикрасили корону панянки. От тоді б я повелась не правильно.
Ну от ви б пішли готувати салат спеціально для тієї Христиночки?
Головна картинка ілюстративна.
