Людмила сиділа за невеличким столом, тримаючи в руках телефон. Вона вже кілька разів намагалася написати Ігорю, але все якось не могла знайти потрібні слова для чоловіка.
Відправляти або не відправляти? Це питання не давало їй спокою вже кілька днів.
— Мамо, а ми на вихідні на дачу поїдемо? — запитав син Дмитро, який саме вийшов із ванної.
— Ти ж знаєш, що я зараз не маю часу. Зараз сніданок приготую. Тільки почекай трохи.
Діма повернувся до своєї кімнати, а Людмила знову подивилася на екран телефону. Ще раз перечитала повідомлення, яке написала чоловіку кілька хвилин тому. Але натискати кнопку “відправити” не могла.
Вона думала про те, як усе змінилося за останні роки. Ігор поїхав до Німеччини, обіцяв, що повернеться, і все буде добре.
Він заробляв хороші гроші, мав хорошу роботу. Спочатку Людмила приїжджала до нього в гості з дітьми, спілкувалися, намагалися щось планувати на майбутнє.
Але з кожним разом це ставало все важче. Він усе більше говорив, що повернеться, коли “заробить певну справу”, коли “заробить ще трохи грошей, достатньо для життя”.
Так і сталося. Він не повернувся. Людмила намагалася його зрозуміти, але вже не могла.
Жінка навіть до нього в Німеччину їздила, на якийсь короткий час, вмовляла залишити все і їхати з ними додому, мовляв, зараз зрозуміла, що гроші не головне, головне дім і вся сім’я разом в ньому, але Ігор мав на життя власні плани.
Вона повернулася до України з дітьми, залишивши Ігоря на чужині, і почала знову жити тут. Важко було, адже старенькі батьки потребували її допомоги, вона не могла полишити їх і жити спокійно собі за кордоном, а чоловік усе знаходив виправдання, чому не може повернутися додому.
Одного разу, через кілька місяців після того, як вона приїхала додому, Людмила вирішила знову поговорити з ним. І знову все те ж саме:
— Ігорю, я вже не можу. Тут мені важко без тебе. Батьки старіють, а ти все працюєш за кордоном. Я не можу жити так, важко одній справлятися з усім. Я не можу весь час тягти все на собі.
— Людмило, я розумію, але зараз я не можу повернутися. Я заробляю гроші для нас, щоб потім повернутися і все влаштувати для нас усіх, якнайкраще. Зрозумій, це потрібно, щоб у нас було майбутнє. Якщо ти зараз все покинеш, ми не зможемо мати нормальне життя. Чекай ще трохи.
Ігор говорив те саме вже півтора року. З кожним разом його слова ставали дедалі відчуженішими. Вона не могла більше це слухати.
— А скільки ще чекати? Ще рік? Два? Я не можу! Мені важко без тебе, а ти хочеш, щоб я чекала ще кілька років? Діти ростуть без тебе, а я не можу все це тягнути сама.
Ігор мовчав. Вона почала розуміти, що його слова більше не мають значення, вони не можуть переконати більше її. Вона була сама зі своїми проблемами, а він просто жив своїм життям за кордоном.
І хоча вона була рішуче налаштована, але не могла остаточно прийняти рішення. Між ними було стільки спільного, стільки пережитого. Але зрештою вона вирішила повернутися до батьків, допомогти їм, бо знала, що не може їх залишити. Їй доводилося робити вибір, і вибір був очевидним.
— Ігорю, я не можу більше чекати. Я повертаюся до батьків. Мені потрібно бути поруч з ними. Я не можу залишити їх самих, а ти все працюєш за кордоном і навіть не хочеш повернутися.
— Але ж я це все роблю для нас. Я буду заробляти, і ми зможемо повернутися до нормального життя. Ти розумієш, що це потрібно для нашого майбутнього?
— Ти говориш так, ніби я повинна просто сидіти і чекати. Я теж маю своє життя, Ігорю. Я не можу сидіти і чекати ще п’ять років, поки ти повернешся. Мені потрібно думати про себе і про дітей.
— Я розумію, але все ж таки. Ти не можеш зрозуміти, чому це так важливо. Через кілька років ми будемо з тобою разом. Ти повинна це зрозуміти.
Людмила знала, що він не зрозуміє її, адже живе своїм іншим життям. Вона вже більше не хотіла розмовляти на цю тему. Все було сказано. Ігор так і не зміг прийняти її рішення, не зміг по-справжньому зрозуміти, чому вона не може більше чекати.
Він залишався при своїй думці: він буде працювати ще кілька років, щоб забезпечити сім’ю, а вона повинна була чекати.
Залишившись з цією думкою, Людмила вирішила повернутися до України. Вона повернулася до свого будинку, до своїх батьків, і почала жити власним життям. Її діти росли, і вона більше не відчувала, що чекає на когось.
Але через кілька місяців Ігор знову написав їй.
— Людо, я тебе щиро кохаю, і я не хочу, щоб ми розлучалися. Я знаю, що я не приїду, але, будь ласка, не чекай мене. Я хочу повернутися через кілька років.
— Я не знаю, як це зробити, Ігорю. Я не можу чекати ще п’ять років. Це занадто довго. Я хочу розібратися в своєму житті. Я не можу жити в очікуванні.
— Ти хочеш розлучитися?
— Я не знаю, що робити. Я не можу чекати, Ігорю. І вже не знаю, чи варто знову на тебе сподіватися.
— Я розумію. Якщо це те, що ти хочеш, я не можу тебе зупинити. Але я повернуся. Коли це все закінчиться, я повернуся.
Людмила витерла сльози і посиділа ще кілька хвилин. Їй не було легко зробити цей крок, але вона відчула, що більше не може жити так.
Ігор був далеким, і його обіцянки вже не звучали так, як раніше. Вона жила тут, в Україні, і не могла більше чекати. Чи варто розлучатися в такий важкий час, коли чоловік, хоч за кордоном, але дуже добре їм допомагає грошима, чи краще розлучитися, адже він не повернеться ніколи, а жити своїм життям тут, вдома?
Та в голові крутилося лише одне: яка може бути причина, чому він не хоче повертатися?
Фото ілюстративне.
