– До тебе, люба річенько, ще вернеться весна, а молодість не вернеться, не вернеться вона,- заспівали своїми вже немолодими голосами подруги й приятельки пані Люби.
– А до мене молодість ніби вернулася, – усміхнулася Любов Миколаївна, – все, як 70 років тому: війна, наша допомога армії, тоді Повстанській, мої подружки – не юні панночки, що готують їжу повстанцям, а поважного віку пані, що допомагають нашим захисникам. Колись ми боялися облави совєтів, а зараз, щоб не зникло світло, бо при ліхтариках і свічках так нелегко робити наші окопні.
Щодня, після Служби Божої, кілька жінок збиралися на квартирі пані Люби(вона вже жила сама), щоб нарізати на смужки гофрований картон, скручувати його в рулети, вкладати в бляшанки з-під кави чи інших продуктів, заливати воском і передавати на фронт. Під час роботи і молилися, і співали, і поринали в спогади, як ось сьогодні.
Любочка була четвертою донечкою в їхній родині. Після неї народилися ще дві сестрички і вимріяний всіма братик Богданчик. Татко був музикантом, регентом церковного хору, знатним пасічником. Родина була заможною, жили дружно. Тато частенько брав скрипку й всі співали.
– А хто взяв не ту нотку, міг смичком по носику отримати, – розсміялася пані Люба, бо, звичайно, це не сприймалося, як покарання, і продовжила свою розповідь:
– Де сім, там щастя всім, – любила повторювати мама. І було б щастя, якби не сумнозвісний «золотий» вересень 1939 – ого, коли заборонили ходити до церкви, молитися перед уроками, відвідувати читальні в «Просвіті», брати участь у молодіжних руханкових організаціях «Пласт» і «Луг». Заборонено було вшановувати улюбленого дітьми святого Чудотворця Миколая, Тих, що противилися цьому, називали ворогами совєтської влади, залякували, арештовували.
Багато людей просто пропадало безслідно. Серед них був і батько Люби. Тоді вперше не прийшов до них святий Миколай, у фелоні, з білосніжною бородою, з короною на голові і, головне, з вишитою торбинкою, повною солодощів, книжечок і кольорових олівців, які були найдорожчим подарунком, бо нелегко було самому Миколайкові їх відшукати.
Семирічна Любочка добре пам’ятала всі попередні відвідини святого. Єдине, що здивувало її минулого року, що черевики його були схожі на татові. Дівчинка навіть хотіла вийти в коридор і пересвідчитися, що татові на своєму місці, але подарунки відволікали її увагу.
Тож дитинство без тата, а на юність припала війна. Німці не переслідували за українські традиції, їх турбувала ОУН та ідея Самостійності Української держави. Тож знову приходив улюблений Миколай, але подарунки вже залишав під подушками. А потім вдруге прийшли совєти, знову заборони, переслідування та арешти. Але юні хлопці й дівчата не хотіли миритися з чужим ладом, активно допомагали Повстанській армії.
– Любо Миколаївно, і не страшно було так ризикувати? Невже Ви не боялися цих червонозоряних? – запитала наймолодша серед жінок, 70-річна пані Оля.
– Ні, це було дуже природно захищати своє, рідне й дороге, без якого не уявляли собі життя. У нас хотіли забрати душу: віру, історію, пам’ять, традиції… А як жити без душі?! Як прийняти зовсім чуже, далеке, непотрібне?!
– Тож у 16 років ти вже була партизанкою, так, Любцю? – мовила її ровесниця, – а розкажи нам ще ту історію, щоб ми всі нашу молодість згадали.
– Та яка партизанка? – засміялася пані Люба, – просто зв’язкова, та й то недовго, у 18 мене схопили, допитували, нічого не дізналися, то й вислали на 10 років у тайгу.
– Любі подруги, щось мені не хочеться знову згадувати той етап у товарняках, побут у казармах. Заспіваймо краще. І почала своїм таким ніжним оксамитовим голосом:
Нас весна не там зустріла,
І не ті пісні співала.
Ти стріляв із скоростріла,
Я набої подавала.
– Пані Любо, та розкажіть таки, кому то Ви набої подавали? – усміхнулася подруга.
– Ой дівчатка, яке ж то було кохання! Незважаючи, що ніби й невчасно: післявоєнна розруха, боротьба УПА з енкаведистами, репресії КДБ проти тих, кого підозрювали в підтримці вояків Повстанської армії…
Ми з Михайликом довго приховували наші стосунки, але все ж вони не залишилися непомітними для побратимів і сотника Іскри. Він наказав нам вийти з лісу задля нашої ж безпеки. Ми повинні були йти в село, обійнявшись, хоча дуже соромились так привселюдно виявляти свої почуття. Всі вважали, що нашу юну закохану пару не будуть підозрювати. Але, виявляється, за нами вже давно стежили, тому зразу ж схопили і потягли в різні боки.
Нас допитували в різних кабінетах. Мені говорили: «Признавайся, твій хлопець уже все нам розповів». Те ж саме казали Михайликові. Але ми здогадувалися про їхню тактику й не мали жодного сумніву щодо вірності один одного, а про наших побратимів не обмовилися жодним словом. Тому й були засуджені на 10 років сталінських таборів.
Люба й Михайло відбували заслання в різних таборах. Про долю один одного не знали ціле десятиліття. Після закінчення ув’язнення дівчина вже не сподівалася влаштувати особисте життя, надіялася, що Михайло живий, спадало на думку, що, мабуть, і одружений, тому намагалася загасити вогник кохання, що після звільнення розгорявся з новою силою.
Але їм судилося зустрітися. Люба намагалася знайти роботу в їхньому районному містечку. Медичний технікум їй не вдалося закінчити, тож надіялася влаштуватися санітаркою. Їй пощастило не тільки з роботою. В одній палаті побачила молодого чоловіка, вкрай виснаженого, з неначе згаслим поглядом сірих очей. Його риси обличчя були до болю знайомі. Побачивши Любу, він здригнувся, в очах зблиснули вогники радості, але враз відвів погляд і відвернувся до стіни.
– Михайле, ти?! – Люба не йняла віри своїм очам.
– Ви помилися, дівчино, – стиха відповів, але Люба впізнала такий любий голос.
– Навіщо ти так, Михайлику, що з тобою, чому ти тут?
– А ти як? Заміжня? Є діти? – без нотки надії запитав хлопець дівчину, не бажаючи розповідати про себе.
– Та як, звільнилася недавно, щойно на роботу влаштувалася, тож яке заміжжя, які діти. А ти де був ці десять років?
– Звісно де, в сибірах, де й здоров’я залишив. Нікому тепер не потрібний, – приречено зітхнув.
– Що таке, друже Соколе, ви боролися з совєтами, виживали в тайзі, а тепер здаєтеся якійсь недузі?
– Ревматизм – не якась там недуга…
– Сотні тисяч, які вернулися і ще повертатимуться з таборів, не втратили здоров’я?! Вони дякують Богу, що вижили й продовжуватимуть нашу справу, – Люба говорила тихим голосом, щоб не почули інші хворі.
З кожним словом Люби душу й тіло Михайла ніби зігрівали промені віри в одужання, живлющі краплі надії рясніли й проникали в кpов чоловіка, зникала з обличчя блідість.
«Люба все ще мене любить, – подумав Михайло, відчуваючи, що життя повертається в його душу, виснажену й зневірену. За вікном вперше побачив розквітлу гілку вишні. Від вітру вона майже торкалася шибки, чи то її гойдала пташка й нагадувала йому голос коханої десять років тому: «Весна іде, красу несе, а тій красі радіє все».
– Це була друга наша весна, – продовжувала пані Люба, – перша принесла нам десятилітню розлуку. Мені було вже 28, Михайлові – 30. До зустрічі нам здавалося, що ми вже такі немолоді, що вже не маємо права на особисте щастя. У свої, ще такі молоді роки, ми вже відчували себе сорока-п’ятидесятилітніми людьми. Але зараз до нас поверталася юність, і ми знову прагнули бути разом.
Михайло й Люба згодом повінчалися в підпільній Греко-католицькій церкві.
– У нас не було пишного весілля, тільки вінчання, але ми, як і 10 років тому, йшли тією ж стежиною, взявшись за руки, і були надзвичайно щасливі, – закінчила пані Люба свою розповідь.
У цей час у двері подзвонили. То прийшли волонтери забрати окопні свічки. Натомість принесли різні ласощі, але жінки почали відмовлятися, мовляв, та навіщо це нам. Але молодь наполягала: ви заслужили, а нам приємно віддячити вам за роботу й передати привіт від наших захисників.
Пані Любі знов згадалося, як ще дитиною перед кожним великим святом вона носила приготований татом мед з їхньої пасіки для хресних, для убогих односельців.
– Тепер такий час, що й сама приймаю подарунки, – зітхнула пані Люба, – пішли, подружечки пити чай.
