Зіна, дивлячись у вікно на залиту сонцем вулицю, подумала: “Наче весна повернулася”. Та це пізнє тепло й краса дня ніяк не могли зігріти її душу.. Вже минув місяць відтоді, як її покинув чоловік, Андрій.
Квартира, що залишилася їй після розлучення, здавалася порожньою і чужою. Їхнє кохання, що почалося ще зі школи, розцвіло під час юності й тривало протягом усього життя, було, здавалося, навіки втрачене.
Вони були однокласниками та ще й сиділи за однією партою. Весела й життєрадісна Зіна та розсудливий і романтичний Андрій ідеально доповнювали одне одного. Разом переживали шкільні роки, а потім і доросле життя, народили двох синів, дочекалися онуків і відсвяткували свої шістдесятиліття у великому родинному колі.
Зіна вийшла на пенсію після сорока років роботи фельдшером, а Андрій продовжував працювати автомеханіком. Якось Зіна почала помічати, що чоловік став затримуватися на роботі частіше, ніж раніше. Хоча й раніше так траплялося, коли було багато роботи, зараз це стало регулярністю.
Одного разу, в суботу, яку Зіна згодом назвала “чорною”, Андрій прийшов додому опівночі. Він запросив її до серйозної розмови, і Зіна здивувалася, думаючи, що, можливо, він хоче кудись запросити її. Проте він почав говорити про зовсім інше.
– Ми вже не молоді, – сказав Андрій тихим голосом, – і я дякую тобі за всі прожиті роки. Але… я закохався.
Вона не могла повірити почутому, та його наступні слова підтвердили найгірше.
– Це моє останнє, шалене кохання. Квартиру я залишаю тобі, машину візьму собі, а гроші поділимо навпіл, – сухо додав він і почав збирати речі. Зіна була вражена, як в одну мить усе їхнє життя зруйнувалося.
Відтоді її життя перетворилося на самотнє існування в порожній квартирі. Вона боялася виходити на вулицю, відчуваючи, що кожен знає про її біду і посміюється з неї. Друзі та сини намагалися підтримати її, хоча вони не відмовилися й від батька.
Зіну врятували колеги з амбулаторії, коли запропонували їй повернутися на роботу. Це допомогло їй відволіктися і поступово подолати душевні переживання. Вона чула про нове життя Андрія з молодою жінкою: кажуть, він возив її на моря, водив по ресторанах і дарував розкішні речі. Зіна намагалася приховати переживання, але нерідко давала волю й сльозам.
Один лікар, який теж втратив дружину, почав виявляти до Зіни симпатію, однак вона не була готова до нових стосунків. Друзі підбадьорювали її, мовляв, вона має право на щастя так само, як і Андрій, але Зіна не бажала нікому нічого доводити. Вона намагалася звикнути до самотнього життя, в якому їй ніхто більше не заподіє болю.
Минали місяці. В один сонячний весняний день Зіна відчинила вікно, впускаючи свіже повітря та спів птахів, що заполонив кімнату. Вона несподівано згадала свій сон, у якому їй привидівся бездомний пес. Раптом у двері постукали. Думала, що це сусідка, й, накинувши халат, пішла відчинити. На порозі стояв Андрій, змарнілий і змучений.
– Пустиш? – видихнув він, а Зіна, здивована й обурена, спитала:
– Тобі чого?
– Хочу позичити в тебе грошей, – сказав Андрій, опустивши очі, – знаю, що маєш. Ми ж наче не чужі люди.
– Для чого? Щоб поїхати на відпочинок із коханою? – в її голосі звучала гірка іронія.
– Ми розійшлися, – сумно усміхнувся Андрій. – Немаю де жити, шукаю квартиру.
– А як же твоє шалене кохання? – запитала Зіна.
– То було затьмарення. Я не знаю, чи пробачиш мене колись. Вона постійно дорікала, що я багато їм, хроплю і… що погано пахну. А ти ніколи цього не казала.
– Я цього не помічала, – задумано відповіла Зіна.
Андрій зітхнув:
– Може, ти мене все ж приймеш?
– Може… – тихо відповіла Зіна.
За вікном продовжували співати солов’ї. Пташині трелі заповнили кімнату, наче сама весна принесла Зіні надію, що за зимою, можливо, знову настане справжнє тепло в її душі.
