Я завжди вважала себе дуже практичною людиною. Життя не було легким у мене ніколи, і мені довелося навчитися в цьому житті справлятися самій, змирилася з долею.
Я народилася та виросла в маленькому містечку на заході України, у звичайній сім’ї. Мама моя — вчителька в школі, батько — будівельник. Нічого надзвичайного та особливого, але стабільна зарплата і місце роботи давало змогу нашим батькам забезпечувати нас з сестрою добре.
У мене була старша сестра Тетяна, і, мабуть, саме через неї моє життя так сильно змінилося.
Тетяна вийшла заміж дуже рано. Чоловік її, Данило, був з досить таки бідної родини, часто міняв роботи і, врешті-решт, став прикладатися до сивенької.
Данило дуже мало заробляв, зате багато пив. Вони з сестрою мали четверо дітей. Я завжди допомагала їй — фінансово, морально, як могла, бо дуже шкодувала їх.
Я бачила, як Тетяна намагається тримати все в руках, старалася для дітей, але самій їй впоратися було важко.
Дмитро не змінювався, на жаль, а діти росли, і я не погла просто залишити свою сестру без допомоги.
Справа в тому, що моє особисте життя не складалося, я не могла зустріти рідну по духу людину і вже змирилася з тим, що буду сама. Але я ніколи не відчувала себе самотньою, бо в мене була рідна сестра і діти її, а я відносилася до них, як до рідних.
Коли я поїхала працювати до Іспанії, я не планувала залишати свою рідну домівку назавжди. Це був вимушений крок — заробити хороші гроші, щоб допомогти сестрі, покрити її борги, забезпечити дітей і собі заробити на окрему квартиру, адже я досі з батьками жила.
Я працювала прибиральницею в готелі, спочатку нелегко. Мова, нове середовище — все це було чужим, далеким. Але з часом стало трохи легше, я просто стала звикати до такого життя, змирившись з тим, що це тимчасово.
Я познайомилася з кількома жінками з України, такими ж заробітчанками, як я, з якими тепер було не так самотньо. Іспанія стала моїм новим домом, але серце моє залишалося в Україні.
Я щомісяця відправляла гроші додому — для Тетяни, для її дітей, на аптеку для матері. Я жила не в розкошуючи зовсім, але завжди знаходила гроші для рідних. Бо знала, що Тетяна не справиться сама, а племінники від мене гостинців чекають.
І ось кожного року, коли наставав час відпустки, я приїжджала додому. Скучала за рідним краєм, за своєю землею. Я завжди вважала це часом для відпочинку, для зустрічі з родиною, для відновлення сил.
Але цього разу все змінилося, на жаль.
Це було літо 2024 року. Я приїхала в Україну, як завжди, з сумом та радістю одночасно, змішані почуття, які завжди були в мене, коли я перетинала кордон рідної мені країни.
Здавалося, все як зазвичай: теплі вечори, рідні запахи, звуки, яких мені так не вистачало. Але вже на наступний день після приїзду я відчула, що щось не так. Я себе недобре почувала.
Дякуючи тому, що вдома з цим легше, ніж в Іспанії, адже там я мала б чекати місяці, я вже через два дні була у фахівців. Аналізи, огляд і я дізналася важку новину, яка мене засмутила.
Фахівці давали недобрі прогнози, але казали, що я маю це прийняти і зрозуміти, що в стаціонарі я тепер буду довго, але не маю покидати надії на краще.
Це було як грім серед ясного неба. Всі мої плани на майбутнє раптом розсипалися в одну мить. Я почала думати про те, як мало залишилося часу, і про те, що я так багато років віддавала іншим, допомагала, а тепер, коли мені це потрібно, нікого поруч нема. мені навіть не було з ким поговрит щиро, а засмучувати батьків я не могла.
Мене переповнювали емоції. Я не була готова до такого. Стаціонар коштує дуже дорого. На нього пішли усі коти, які я собі відклала на квартиру, але це ще був не кінець.
Я намагалася знайти вихід, згадала, скільки разів допомагала сестрі. Це було її час для того, щоб відплатити мені, хоча б допомогою. Я написала Тетяні, щоб вона приїхала до мене, хоча б морально підтримати, адже не могла говорити, але вона відповіла лише через кілька днів.
«Я занадто втомлена», — писала Тетяна. — «Ти знаєш, що у нас з Дмитром знову проблеми. Діти на мені одній, грошей немає. Я молюся за тебе».
Це було все. Вона не могла приїхати. Вона не могла допомогти мені. У її житті було стільки проблем, що мені здається, вона навіть не змогла б уявити, як це — опинитися на моєму місці.
Я сиділа в кімнаті батьків, відчуваючи себе повністю самотньою. Мене переповнювали образи, розчарування. Я допомагала стільки років, віддавала всі свої сили, а тепер не мала жодної підтримки.
Лише деякі друзі мої, з якими я познайомилася і Іспанії, пересилали мені іноді гроші, але вони дуже швидко закінчувалися.
Усі мої надії, що хтось прийде на допомогу, розчинилися, як туман. Тетяна не могла допомогти. Їй було важко навіть самій зібратися. І це було велике розчарування для мене, що завжди є хтось, хто підтримає, коли це буде потрібно.
Я зрозуміла, що залишилася одна зі своєю проблемою.
Я тепер не знаю, що робити. І ображаюся на сестру, що вона мені не допомагає, хоча розумію в душі, що в неї змоги немає. Потім знову серджуся на неї, коли вона навіть не подзвонить мені і не поцікавиться, як в мене справи, хоча я так багато для неї зробила. Та чи дійсно винна вона?
Друзі з Іспанії просять мене зараз їхати туди, кажуть, що там мені допоможуть. Але я розгублена дуже. Що робити? Який тут вихід знайти?
Фото ілюстративне.
