Коли я починала жити з Олегом, я й гадки не мала, що він виявиться таким жадібним. Все проявилося, коли ми з чоловіком та ще й моєю найкращою подругою Яною, пішли у супермаркет. Я набирала продукти, коли помітила акцію на макарони й кинула дві пачки до кошика. Олег так скривився, наче я купила елітний делікатес.
— Для чого стільки макаронів? Думаєш, я мільйонер? – пробурмотів він.
Яна, яка стояла поруч, швидко втрутилася:
— Ну це ж макарони, Олеже, не п’ятизірковий ресторан! І ще й по акції!
Олег глянув на неї критично:
— Яно, не втручайся. Я просто не розумію, навіщо витрачатися на всі ці дурниці.
— Олеже, та це ж просто продукти! – не стрималася я. – Навпаки, добре, що я подбала про запас.
Зрозуміло, що я спробувала пояснити, що так навіть вигідніше, але марно. Олег кипів так, що аж вуха червоніли. Я спочатку думала, що це дрібничка, але таких “дрібничок” ставало все більше. Якщо я витрачала щось на себе, хай навіть зубну пасту дорожчу за стандартну купувала, чула гучну лекцію. І далі гірше, хоч би що я купила чи зробила, це завжди супроводжувалося коментарями. Почала відчувати, що навіть найменша витрата — це сварка, яка руйнувала наші стосунки.
– І навіщо тобі новий шампунь? – голос Олега був ледь стриманим, коли він побачив маленьку пляшечку на поличці у ванній. – Ми ж на економії.
— Олеже, це ж всього лиш раз на кілька місяців. Дешевий мені не підходить.
— Ну звісно, тобі ж усе дороге треба! То макарони упаковками, то ще щось. І на мої гроші все це, так?
Олег почав зриватися з кожного приводу. Якщо на початку я була його “принцесою”, то тепер усе зводилося до того, що я занадто марнотратна й безвідповідальна. Іноді він просив вибачення, мовляв, у нього якісь “нерозв’язані душевні питання”. Навіть обіцяв піти до психолога. Але нічого не змінювалося.
Вирішальний момент настав, коли ми збиралися на день народження моєї подруги. Я купила нову сукню, хотілося ж мати гарний вигляд. Олег, побачивши мене, ледь не вибухнув.
— І це для чого? У тебе ж була якась сукня! Навіщо ці зайві витрати?
— Ти ж розумієш, що я хотіла бути красунею, – не стрималась я. – Це ж не просто “сукня” для когось там, це для мене.
— Гаразд, хай так. Але ти завжди придумуєш якісь виправдовування! Мене це втомлює, – сказав чоловік.
Олег, насуплений і невдоволений, демонстративно мовчав увесь вечір.
Коли ми поверталися додому й вже стояли у ліфті, тиша, що нависла між нами, нагадувала лід. Він начебто чекав, коли я порушу цю тишу, але коли я відкрила рота, щоб сказати хоч щось, він перебив мене:
— Маріє, ти взагалі не розумієш, як поводитись у компанії. Постійно якась незграбність. Ти бачила, як на тебе дивилися?
Я знітилась, не розуміючи, що саме було не так, але Олег вже почав сипати зауваженнями:
— Ти говориш надто багато, Маріє. Ніхто не хоче слухати твої думки про книги чи ті поради щодо рослин. Це всіх втомлює, чесно кажучи. Я ледве не провалився від сорому, коли ти вкотре почала розповідати про ту свою “примару” у горщику, як її там…
— Монстеру, – пробурмотіла я.
Він різко хмикнув:
— Точно. Уяви, як це виглядає з боку. Наче ти домогосподарка без жодного поняття про нормальні теми для розмови. Може, варто іноді промовчати? Я кажу це тобі заради твого ж блага.
Я відчула, як щоки налились теплом від приниження. Навіть не знала, що сказати, бо з його погляду було видно, що ніяке виправдання не пройде.
— І ще одне, – Олег перевів погляд на моє вбрання. – Ти справді не можеш знайти нічого кращого? Ну, погодься, це виглядає дешево.
Його слова мене образили. Тієї миті я зрозуміла, що розчинилась у його вимогах настільки, що вже навіть не впізнавала себе. Зрештою, я вирішила піти. Коли це оголосила, він наче зрадів.
— Так і знав, що ти мене колись “покинеш”, – з усмішкою сказав він, яка була гіркіша, ніж всі його докори разом узяті.
Роз’їхались ми швидко. Спочатку начебто було легко. Але з кожним днем почуття образи, що мене просто використали, змішувалося з непоясненим смутком. Минув тиждень, а від нього ані звуку. Місяць — глухо, як у танку. Я кілька разів намагалась написати, щоб поговорити, пояснити, але Олег мене заблокував й припинив будь-який контакт.
Зранку розмірковую, як мені все ж його забути, викинути з голови й жити далі. Або хоча б зрозуміти, чому він так легко від мене відмовився. Мабуть, тому, що не кохав, бо кохання ж так не закінчується, правда? Може, все це було лише моєю ілюзією?
